Скло лише б’ється, не горить,
На вогнищі синіє.
Ось так і я – коли болить,
Синію в скруті й скнію.
Здається, краще б вже було
З балкону, як у прірву,
Хто не хворів – їм все одно,
Хоч у глибоку вирву.
Та потім, дивлячись в вікно,
Пригадую молитву,
І затихає підле зло
В борні програвши битву.
То ж думаю: чи так, чи ні,
Чи то нерозуміння?
Кому ще вірити тоді?
Збирати час каміння.
Молитву обійшла злоба,
З’їдають біль пігулки,
І знов у вену медсестра
Життя встромляє голки.
