Прийшов весняний вир у двір,
Від ароматів квітів п’янко.
На вулицях люд подобрів,
Сміється радісно Іванко.
Марічку стрівши на шляху,
Накинув оком на хазяйку,
А та голубкою йому
Вже вибачає давню лайку.
Як хочеться, щоб все було
Весняно-радісним назавжди,
Та вже посіяне зерно
Зростає черешком неправди.
Іванків усміх вже для нас
На Дошці Пам’яті звітує…
Навіщо в цей воєнний час
Людська жадоба так лютує?
Замовкніть прихвосні, мовчіть
Нікчеми кволих президентів,
І що для понту не робіть
Вас те ж чатує привид смерті.
Мовчать дзвіниці куполів, –
Набат гуде, коли їм треба.
Де справедливість у богів,
Чи їх кришує навіть небо?
