Пам’ятай, ми завжди дивимось на одне небо і світить нам одне сонце, і навіть якщо ми дуже далеко — ми все одно поруч, бо кожну хвилину думаємо один про одного.
І я дуже сумую, бо не чую твій голос, бо листи надходять так рідко і мені їх замало, але бережу кожний аркуш, бо він мені дорожчий за будь-які коштовності.
І може ти забув як це — тримати мене за руку, та ти ніколи не забудеш, як я торкалася твоєї душі. Я завжди там, хоч і минула вже не одна осінь. І я знаю, вітер доносить тобі вночі мій тихий шепіт, а я шепочу, що кохаю тебе, що все ще кохаю...
***
Він завжди прокидався раніше. І не тільки тому, що йому треба було на роботу, а й щоб подивитися на неї, коли вона спить. Він торкався кінчиками пальців її щоки, ніжно цілував у заплющені оченята і завжди підіймав ковдру трошки вище, щоб вона не змерзла. Йому подобався спокійний вираз її обличчя у ці вранішні хвилини. Він заправляв пасми волосся їй за вушко і спостерігав. Просто дивився на своє янголятко.
Вона прокидалась, коли його вже не було вдома та зовсім не відчувала самотності, бо вона знала про цю вранішню його пристрасть і все ще відчувала його дотики на своєму обличчі.
***
А їй, здається, нічого більше не треба, тільки б тримати його руку в своїх долонях і дивитися в небесно-ясні очі, в яких відображається увесь світ. Якби могла, вона б була з ним кожну вільну секунду, бо без нього навіть дихати важко. Він займає усі її думки і від цього таке враження, що він поруч. Що вона не одна. Але це легкий самообман. Між ними кілометри, безжалісні кілометри, яким так подобається вбивати кохання, що тільки-но народилося. І їй важко. Так важко, що вона згортається в клубочок на підлозі і тихенько плаче, бо немає сил бути на самоті. А крім нього їй нікого не треба. Але вона підіймається і живе. Живе, ніби все добре. Живе з надією, що вони скоро зустрінуться.
Але, чесно кажучи, їй зовсім не хочеться жити.
***
А сонечко пестить своїм промінням її обличчя. До неї ще ніхто ніколи так ніжно не доторкався. Але вона цього нікому й не дозволяла. Їй завжди подобалось сидіти одній в квартирі, читати книги, дивитись фільми, не брати трубку. Їй було важко жити з навколишнім світом у мирі, спілкуватися з людьми, які завжди щось від тебе хочуть. Вона мріяла втекти кудись на безлюдний острів, подалі від свого міста, своїх знайомих, свого життя.
Єдиний спосіб, яким би вона хотіла скроистатися, щоб залишити квартиру - це вийти через вікно.
Але потім з’явився він. І в його обіймах вона знайшла все те, що раніше шукала. І він торкався її ніжніше за сонце.
Та у неї є тільки одне питання: надовго?
ID:
675480
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.07.2016 11:57:19
© дата внесення змiн: 01.07.2016 11:57:19
автор: Анна Вітерець
Вкажіть причину вашої скарги
|
