Не довіряйте сліпцям. Вони одержимі незвіданим.
Невідомий
Вулкан прокидався.
Старезна Гея сейсмічними імпульсами поцілувала сина в чоло.
Тихий подих у відповідь.
Матір сердилась за кволість чада. Хмурилась над діамантовою колискою підземними янголами, котрі шматували крила й здіймалися в похмуре небо. А воно, молекулами води прирекло бездушних на метаморфозу ядерного букету. Сталеві потоки мчали униз до жерла вулкана.
Крапля за краплею, вона осідала на зіницях сліпця, що задихався власною темрявою в оточенні застиглої лави. Срібними звуками весни оповила тіло й через шкіру просочувались у вени чоловіка.
Темрява чинила опір. Корозією кусала за вуста холодної сталі. Та лише спромоглася капітулювати. Перетворитись на гіркий шоколад й осісти у підсвідомості зимових снів.
І ось, нарешті з’явились паростки молочного світла:
Дикого.
Теплого.
Незрозумілого.
Хвилюючого.
Чистого.
Дивиться у небо, а сама вкладає у руки малий соломонів ключ, котрий згорає до тла; спадає до ніг й проростає малахітом трави під акомпанемент зречення сімдесяти двох демонів.
Прозріння дарує біль й нове розуміння.
Розуміння холодної сталі, яка насправді є солодким вином. Ти будеш прагнути завжди його пити, та не сп’янієш від хмелю. Можливо, ти не заслуговуєш від неї цього дару.
