Ти мовби приходив, в притулок, що ніби не є,
А лиш закапелки неосеніще, вженеліта,
Все так як казав…Відбулось… Ти є з тих, хто жиє
Без, межи і поза законів спотворення Світу.
У час потопання, коли сон занурив до дна,
Ні, певно, не в час, а скрапленозгуслий простір,
На видих і вдих, наче мить зупинилась одна,-
Сльозу зцілувати з долонь і разом зігріти постіль.
Надщерблена ніч розчахнула вирву, і з русл
Понеслися ріки-потоки - ізвідти по колу,
Вином причащали не нас, стелили святочний обрус,
Печальним був лик, у тогО, що сидів на престолі.
ПерЕкотидахом котився срібнИй молодик,
Десь тужно печаль напинала струнами скрипка,
Ти мовби приходив… Так, мовби приходити звик,
Приносячи світло. «Лишай його , чуєш!» ,- постскриптум.
Спасибі.Приємно, що читаєте.
