Найбезболісніша смерть у світі – це смуток.
Арам Пачян
Інколи темрява говорить зі мною.
- Скажи, людино, як смакує для тебе щастя?
Кидаю ковдру на голову, скручуюсь ембріоном й вдихаю колючий аромат живого тепла.
- Маками.
- Чому? – Дивується сліпа.
- В усьому винен сон з його маковим вином. Слухай мене, Темряво, і я розкажу, як топтав босими ногами стежку до твоїх обіймів.
- …
Вона летіла ластівкою над вузькою стежиною, що припадала до грудей безкінечного маргінесу. Вершкове небо жадібного ковтало поле з його маковими річками. Хвилі плескали на босоногу дівчину ранішньою росою, а ті розбивались на міріади ртутних голок й падали на щоки дівчини. Вона посміхалась до Бога щастям й тримала в руках горе.
Моє горе.
Наше горе й нещастя.
Я лежав стежкою. Вдивлявся у бездонні очі, де помічав лише дике полум’я. Вона спалювала непрочитані листи з моїм ім’ям. Дмухала на попіл, що разом із сльозами падав на моє сухе тіло й проникав глибоко у шкіру, де макове коріння ще зберегло шматочок мене.
Шматочок пам’яті.
Твій гнів душить. Злизує останні крихта світла з кінчиків золотавих пасм й дарує атомну війно моєму серцю. Стискаю в долоні. Торкаюсь кінчиком язика солодку ненасить й піднімаю до тебе очі. Тихо шепочу:
- Дякую…
Нахиляєшся. Твої вуста цілують маки.