Сьогодні ніч щедра на подарунки. Зіткала для мене плащ з осіннього листя. Збирала довго. Терпляче. Навіть зараз відчуваю гіркий аромат кори дуба. Він окутує мої згадки коричневою стрічкою, зав’язує морські вузли навколо шиї та примушує ковтати дистильовані сльози, що мали пестити зів’ялий горицвіт у старій вазі.
Зеленоока гадає – я живу у лісі. Нехай так і буде. Дитяча фантазія солодша для мене навіть за секс з Ягою.
Я закутую плечі у тонкий плащ й далі споглядаю на вікно дівчинки. Собаки ночі зжирають на очах прудконогих місячних ланей й невагома кров стікає рідким сріблом по склу й капає розлогим потоком на брудну стіну, подекуди вкриту мохом. Торкаюсь малахітового килиму. Холодно. Приємно. Життя. Та це не для мене.
Позаду старий ясен заводить скрипучу мелодію, а кістяна сопілка сміється до мене пустими очницями, лоскочить слух. Я дарую йомі свій погляд. Не можу втриматись. Божевільний танок розриває мою душу й ноги від напруги. Плащ злітає у небо й розсипається міріадами згаслих світил, а осідає коричневим снігом. Вітер підхоплює мертве листя й жбурляє пригорщами у вікно. В останнє дивлюся на щербатий місяць, чиє обличчя спотворене глибокими рубцями.
Спи, мій друже.
Час настав.
Північ облизала язиком мої альвеоли й розсіяла мене туманом.
Зеленоока чекала на мене. Дівчинка як завжди сиділа на ліжку обхвативши коліна руками. Закуталась по самі вуха теплою ковдрою. Гріла маленьке тільце. Бездонні очі рентгеном просвічували мене, вимагали наступної розповіді.
Ніколи не чув від неї слів. Тільки пітьма і німота. І біль. Всепоглинаючий біль, котрий не міг витримати. Він заливав мене отруйним океаном, спалював із середини й зацвітав полином у грудях.
І тут мій стогін прорізав затишну кімнату. Відомий, жахливий стогін Бабая від якого кров застигає й кристалізується у венах.
Вибач дитинко, сьогодні розповіді не буде.
А вона просто підійшла й взяла моє обличчя у свої крихітні долоньки, дивилась на мене зеленими фіалками. Й мовчала.
Бабай також плаче….
