Бути мамою - щастя. Бути мамою солдата - гордість. Бути мамою воїна-солдата - страх.
Тільки уявіть собі, що ваша дитина під прицілом цілодобово, уявіть як вона спить і чи, взагалі спить, чи має що пити, а про їжу я взагалі мовчу. Відчуйте його страх, відчай, а потім мужність і силу, тому що, з часом, він не відчуває страху. Не відчуває нічого, крім бажання жити.
І не дай Боже нікому отримувати звістку про смерть сина, про смерть єдиного сина.
Такі матері більше не живуть - вони доживають. Вони ходять на роботу, ходять по вулицях, спілкуються з людьми, але їх нема... і тільки на могилі сина вони стають собою.
Чому про це пишу? Тому що спілкуюся, час від часу, з такою мамою... Я боюся до неї телефонувати, тому що не знаю про що з нею говорити. Я боюся їй розповідати про себе, тому що мої діти біля мене... І казати, що у мене проблеми, тому що не вистачає грошей, чи біда бо чоловік пиячить?.. А це не біда - це, просто, труднощі, а що таке біда нам краще ніколи б не відчути.
Після похорону її сина ми ще не зустрічались, хоча пройшов вже цілий рік і скажу чесно я боюсь цієї зустрічі, я боюсь розплакатись, я боюсь подивитись їй у очі, тому що знаю - там не має бажання до життя. А недавно спілкувались телефоном ( вона мені наснилась і я подзвонила) і не повірите, вона була на цвинтарі з такими ж матерями як сама і я зрозуміла, що там вона проводить більшу частину свого життя. Вона говорить про свого Андрійка так ніби пішла до нього в гості... і добре, що вона не бачила моїх сліз, тому що в неї їх, чомусь, нема.
