На пагорбі все вітер завивав,
Зривався в вись розрізуючи гілки,
А він на зорі споглядав,
Що блискотіли без зупинки.
Він сильним є, хоча все сам,
В безжальнім світі одиноко,
І ситий був таким життям,
Котре з’їдає з кожним кроком.
Усе збігалося вдалі,
І майоріло дивним світлом,
Меркали райдужно вогні,
Та він не бачив там нікого .
Схилялась змучена луна,
Що погляд світлом пригортала,
Й манила просто в небеса,
І далі з цим таки зникала.
Зривався вітер й затухав,
І тиша цим все полонила,
Він вірний був, і звісно ж сам,
І це давало певні крила.
Можливо він б і полетів,
Та все до землі він прикутий,
На пагорбі сидів терпів,
Немов хотів усе забути.
І завиваючи ридав,
Так споглядав далеко в небо,
Сховавши сум в своїх очах,
Немов нікому це не треба.
І так минає це життя,
Котре долає певні кроки,
Коли ти сам гризеш себе,
Й мов Вовк ти виєш від не змоги.
А.А. Отченко 30.01.16 р.
