--Бабусю, стаємо на пальцики і тягнемося руцками до сонецка! Тягнемося до сонецка! — так моя дворічна внучка вчила мене робити зарядку.
Мені дуже сподобалося її оте «тягнемося до сонецка». Я розуміла, що дитина цей вислів, певно, десь почула,тому поцікавилася в дочки, звідки Златочка «запозичила» таку форму проведення зарядки, і почула, що це ще її, мою дочку, у першому класі вчила так піднімати ручки догори Віра Іванівна, вчителька фізкультури. І що цей вислів» тягнемося ручками до сонечка» пам’ятають всі учні Віри Іванівни, бо це був не просто педагог від Бога, це була рідна людина у школі, яка уміла на уроках фізкультури створити таку атмосферу, що діти із задоволенням приходили на заняття і аж ніяк не хотіли покидати спортивний зал.
А для колег Віра Іванівна була ще й щирою порадницею, прикладом життерадостності й позитивізму. Завжди усміхнена, і ця посмішка випромінювало тепло і притягувала і дітей, і вчителів до спілкування.
Ця жіночка ніколи не скаржилася на свої проблеми, вона завжди намагалася знайти вихід з будь якої скрутної ситуації. І особливо була активною, коли проводили різні заходи вчителі.
Оригінальні ідеї Віра Іванівна не просто втілювала в життя, вона залучала колег так переконливо і просто, що ніхто й не думав відмовлятися.
Справжнім взірцем для наслідування були стосунки пані Віри з чоловіком, який теж був і є вчителем нашої школи. Ми ніколи не чули, щоб вони сварилися чи хоча звинувачували в чомусь один одного.
Віра Іванівна та Володимир Іванович надзвичайно обережно і з любов’ю ставилися один до одного, разом робили все, що стосувалося і сім’ї, і школи.
Пам'ять про Віру Іванівну вічно житиме в серцях колег та учнів, а моя внучка переконує нас ще й в тому, що про Віру Іванівну знають і пам’ятатимуть навіть ті, хто її ніколи не знав і не бачив.
Вчитель української мови ЗШ №24 Шпільчак М.В.
