Березень - перший місяць весни, час,коли природа пробуджується для нового життя. Та саме у березні відійшла у вічність Віра Іванівна Дяченко.
З нею ми довгий час працювали у ЗШ № 24. Віра Іванівна була моєю колегою.
Як і всі ми, вона вчила дітей бути не тільки фізично розвиненими і здоровими, але намагалася донести до дитячих сердець думку про добро, про щирі людські стосунки, бачила в душах дітей ту зернинку, яка зможе у майбутньому прорости щедрим врожаєм любові до людей. Діти поважали її, поспішали до Віри Іванівни на урок, бо він був цікавий, насичений, бо вчителька завжди посміхалася і ніколи не сварила за невдачу,промах.
Знала я Віру Іванівну і як маму мого учня. Як мама Віра Іванівна може служити прикладом материнства. Скільки турботи, недоспаних ночей, як важко їй дався її Серьожа (так подружжя Дяченків називали свого меншенького ). Вона жила життям своїх синів, намагалася вберегти від помилок, попередити будь-який їхній промах, цікавилася успіхами, проблемами. А як уміла радіти , коли сини давали змогу пишатися ними!
Ще більше дізналася я про цю тендітну жінку тоді, коли її не стало. Коли у згорьованого чоловіка сльози на очах не висихали і вкотре треба було говорити, що Віру не повернеш, що життя продовжується, що треба вчитися жити без неї. І він навчився. Пригадую, як приніс аркуш і дав прочитати. То був вірш—щира сповідь про щасливі роки, проведені у любові, злагоді, взаєморозумінні. Рядки вірша, не зовсім досконалого, були настільки щирими, що прийшла думка: життя цієї жінки-яскрава зірка, яка, пролітаючи над землею, освітила її , зігріла, віддала своє тепло і згасла. І залишилися сиротами не тільки сини, а й сам Володимир Іванович.
Минає час…Він уже не плаче, коли мова йде про Вірочку, звикає жити по - новому, вчиться готувати, порядкувати по господарству. І пише вірші … Це щирі розмови з дружиною, це спогади про перше вересня, про дні вчителя, про всі ті події, якими було насичене їхнє подружнє життя, і розповідає їй про все, що відбувається зараз.
Могилка Віри Іванівни - це квітучий острівець любові і пам’яті про щасливі роки, яких було чимало. Там ніколи немає зів’ялих квітів, горить лампадка, і часто можна бачити чоловічу постать, погляд сумних очей прикутий до портрета і йде тиха розмова. Так було за життя, так і тепер.
Зринає думка про те, що Віра Іванівна прожила життя недаремно і залишила по собі яскраві спогади, добрі думки, щирі посмішки.
Два роки з нами немає цієї маленької, але такої енергійної жінки. Ми всі, хто знав Віру Іванівну Дяченко,ніколи її не забудемо, для нас вона буде прикладом для наслідування, адже її життя-це життя Людини з великої Літери.
Любов Айвенко - Вчитель світової літератури ЗШ № 24
ID:
636755
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 18.01.2016 15:29:31
© дата внесення змiн: 18.01.2016 15:29:31
автор: DVI
Вкажіть причину вашої скарги
|