Я кожен рейс в повітря проводжаю,
Коли від мене ти летиш у височінь,
Коли повернешся ніколи я не знаю.
Чекатиму від тебе сновидінь.
Я стану вітром, щоб до тебе доторкнутись…
Молитимусь щоночі до рання.
Благатиму у сонця повернутись
Додому, де чекати буду я!
Я змушу зорі яскравіше засвітити,
Щоб не зумів ти заблукати уночі.
В саду я буду квітоньки ростити,
Щоб радували очі навесні.
Чекаю… Рік чи два не пам’ятаю…
Переплелося все у голові.
Тебе нема. Я у вогні палаю.
Всі жили кам’яніють у мені.
Я божеволію від страху не почути,
Як заскриплять ворота у дворі,
Як упаду в твої міцні обійми,
І розчинюсь як цукор у воді.
Бентежний вітер по шибкам гуркоче.
Дощем залитий ганок і поріг.
Тебе нема. А темрява шепоче:
Забудь… Розбився він торік…
Прокинулася рано…до схід сонця.
Згадала сон…приснилося ж мені…
Що ніби смерть твоя постукала в віконце,
І погасила свічку на столі.
…Залаяли собаки на подвір’ї,
Застигла кров і покотилася сльоза.
Невже мій милий не забув дороги!?!
Невже до нас прийшла весна!?!
Та я побачила не те, чого хотіла.
Не той стояв, кого чекала я.
То листоноша… різко поблідніла…
В руках тримав біленького листа…
…Я кожен рейс в повітря проводжаю,
Коли від мене ти летиш у височінь,
Та я ж не знала, що то був останній
Я полетіла б за тобой на край землі…
Все тіло холодом проймає.
Я проклинаю дні, які без тебе прожила
Я зрозуміла - тебе уже немає..
Якби могла – за тебе б душу віддала…
Не біль, не сум і не страждання…
Не стане дном в душі моїй.
Втрачаю віру й сподівання.
Тебе не повернуть пісні сумні.
Я стала вітром, і до тебе доторкнулась…
Я зірка в небі, більше не живу…
Я обіцяю - стану птахом сизокрилим…
І серед вічності тебе я віднайду…
Щиро дякую 
