30.11.2015* 7:30
6. ТРЕТЄ ЖИТТЯ. Ностальгія
Як тільки навчився читати, в першому класі, так поринув у всесвіт Читання. Досі пам'ятаю, що моїми першими книжками були "Волшебник изумрудного города" і "Анна Каренина". Першу мені подарували і я був причарований нею, через неї почав малювати, треба було ж якось свої почуття вилити, а другу читав мій дядя Петро, я теж її прочитав. нічого не зрозумів, але подолав перепону від корки до корки!
З того часу я фанатичний читач, маю свою бібліотеку - широкий спектр професійної та художньої літератури на українській, російській та польській мовах.
Читання завжди приносило мені багато несподіванок і однією з них було моє знайомлення із суттю хвороби "Ностальгія".
Десь у дев'ятому класі мені потрапило до рук рідкісне видання оповідань Тараса Шевченка на російській мові - виявляється, що він і на ній писав. Там було оповідання "Хохол". Розповідалося про молодого українця, який був неймовірно талановитий і розумний - приїхав до Пітербургу, навчився, зробив кар'єру, одружився на генеральській доньці, досяг вершини успіху, але потрапив в лабети всього цього і вже не міг вирватися до України і ностальгія вбила його - він помер від ностальгії за Ненькою-Україною.
Оповідання врізалося мені в пам'ять, бач: досі пам'ятаю його, але я ніколи не міг уявити, що ця хвороба навалиться і на мене.
Мінмонтажспецбуд СРСР. Один із союзних монстрів індустрії того часу. І мене опустили "парашутистом" в один із індустріальних інститутів цього міністерства, бо генеральним підрядником на будівництво санаторію по моєму проекту став Дніпромонтажспецбуд, який підкорявся безпосереднього союзному. а не республіканському міністерству України.
В очікуванні оформлення всіх формальностей попрацював трохи в Дніпропетровську головним архітектором СКБ тресту "Дніпромонтажспецбуд", потім десь півроку я перекантувався в закритому готелі цього міністерства у Москві, а потім отримав трьохкімнатну квартиру в Апрелівці на посаду ГАПа. І привіз сім'ю - дружина, донька та син. І зразу потрапив у лабети Долі.
Треба сказати, що на цей момент моє життя непомітно стало схожим на пиріг із шарами реалізацій:
• Робота - основа всього і вся. Запросив свого друга Давида Гінзбурга (він закінчив Мухинку в Пітері і давно одружився на москвичці) очолити проектувальників, він привів всю свою бригаду;
• Заочна аспірантура - кожний день насолода роботи в Читальному залі Бібліотеки імені Леніна;
• Підготовка квартири до приїзду сім'ї;
• Гриби - я став завзятим грибником, накупив книжок і почав брати і лісі Апрелівки біля 30 видів грибів, адже Підмосков'я є знамените грибними місцями;
• Малювання - перевірений засіб втечі від одинокості.
Зараз, коли я, як кажуть в Одесі, "Такий мудрий, як твій тато потім!", знаю, що я був під прокляттям і тому все у мене йшло шкереберть, але це тепер я такий знаючий.
По дорозі з Києва до Москви в поїзді мої діти підхопили дизентерію - донька перенесла її легко, а син опинився на грані життя: пішло ускладнення на легені, його врятували, але він на все життя отримав ушкодження легенів.
Дружина мала певний бзик: народилася в селі, з дитинства розмовляла українською мовою, закінчила школу із золотою медаллю, але поступила в педінститут на факультет російської мови та літератури, бо обожнювала цю мову та не любила українську. Вона мала природну грамотність - розвагою було читати газети і не заради змісту статей, а заради пошуку граматичних помилок в них, і рідко бувало таке, щоб цих помилок не знаходила.
Коли ж приїхали до Москви, то, починаючи від Київського вокзалу, а нам треба було їхати по Київському напрямку електричкою до Апрелівки, вона все розпачливо питала у мене: "На якій мові вони розмовляють? Це ж не російська!" Для неї стало трагічним мовне оточення.
Заради вищої зарплати пішла працювати в інтернат для олігофренів, а це ще більше посилило її мовний дискомфорт - дома ми розмовляли виключно українською.
На роботі у мене почали збиратися хмари: генпідрядник вже почав на ділянці підготовчі роботи, креслення у нас вихоплювали прямо із під рук, але грошей на все було виділено в 2 рази менше потрібного і почала пробуксовка в розробці. Почалися разбірки польотів.
Між мною і дружиною, особливо після того, як врятований син повернувся додому з лікарні, пробігла чорна кішка - тепер я мав свою кімнату, а вона з дітьми - свою і спала посеред них....Непомітно роздратування все частіше і частіше виливалося у скандали.
Раптом мені стало погано, піднялася температура і я потрапив до лікарні. Але це не простуда. Два тижні лікарського спостереження і мене виписують з направленням до районного психоневролога. Той ставить радісно діагноз "Депресійний стан" і починає лікувати. Його лікування зводиться до постійного посилення дози психотропних і закінчується все це тим, що через півроку лікарняного я потрапляю до обласної психлікарні. Там мене не лікують, а наглядають як з мене поступово виходить вся гидота, що в мене вкачав районний психоневролог.
І все.
Робота втрачена, бо як тільки я захворів, так зразу радісно закрили мій проект. Дружина забрала дітей і поїхала до матері в село. Потім мої брати запросили мене із сім'єю приєднатися до їх постійного літнього табору на Козинці (вони примусили мати визнати моїх дітей!) і я два місяці лікувався на природі.
Додому поїхав сам: треба було щось робити з роботою. Їхати було тоскно.
Якось приїхав до Москви, зайшов до Третьяковки, а потім почвалав по набережній і побачив вивіску "Діпрокіно". Зайшов запитати чи не потрібні їм архітектори і виявилося, що потрібні. Став працювати. Спочатку ГІПом, а потім ГАПом реконструкції кіностудії "Мосфільм".
Робота була цікава, зустріли мене добре, з'явилися теплі товариські стосунки з колегами, але сум та печаль все сильніше і сильніше почали давити мене. Почав шукати обмін квартири і знайшов трійний обмін, в результаті чого опинився в трьохкімнатній квартирі в Українці під Обуховим.
Але весь цей час мене давила Ностальгія.
Я вже розумів, що основа всього і вся стала вона для мене. Дратувало все: матюкальна розмова пересічних громадян і інтелігенції, хамство та надсадна ненависть між людьми, шовіністичні закидони до мене, бо моє обличчя та манера триматися, навіть при умові розмови на російській мові, кричали, що я українець.
До Українки я приїхав на грані зриву, але ухопився за можливість витягнути себе із прірви роботою в Києві - архітектор в КиївНДПІмістобудівництва. Тільки вночі йшли сни про те, як я правдами та неправдами робив собі відрядження до Києва заради того, щоб тільки пройтись по Хрещатику, щоб ховаючись за кіоском побачити своїх доньок; як я проходив медичну експертизу, бо так разувірився в собі, що просив інвалідність - слава богу, психіатри не дали, а психологи взагалі поставили високий рівень, хоча я від слабкості і не міг стояти на ногах.
Ностальгія.
Вона і була головною хворобою, а не депресія, яка була тільки квіткою на стовбурі підступної рослини.
ID:
632435
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.12.2015 10:06:50
© дата внесення змiн: 30.12.2015 10:07:21
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
