На Інститутській
Я іду, де дерева розстріляні,
І на кулях багряна сльоза,
й крики матері вітром розвіяні,
Й скаменіла від болю роса.
Я іду, піднімаюсь по вулиці,
Де портрети і квіти, й свіча.
А на проти – солдати на милицях
І маленьке ще зовсім дівча.
Одяглася у сукню черешеньки,
Що так біло цвіте по весні.
Кладуть квіти ці ручки малесенькі,
І невинно всміхнулась мені.
Скаменів, ніби скеля, обвітрена –
Ці герої, сльоза і дівча.
Кудись ділася думка зневірена,
Запалилась у фото свіча.
Україну зламати не зможете –
Ні свої, ні чужі вороги.
Тож даремно на терени лізете,
Це дівча, мов посланець, згори.
