Останній краб
останньої образи
сповзе по вже сухім сліду сльози,
по соломині зілля, що без назви –
в матерію забутих віщих снів,
в самоті свят, старих дороговказів,
непотребом своїм благословенних, –
із віршів, напіввидобутих з брил
свідомості чи болю.
Ось і заступ,
що хтось, працюючи,
зневірився й лишив
(так і стоять – німі і безіменні).
…А губи знову
стануть червоніші,
бо ж не знекровленими
синіми рубцями
новонароджене
гойдати сонце!
