Шість тисяч полягло.
Уже шість тисяч!
Не зупиняється війна!
І плаче жінка молода,
Ще на руках трима дитя.
Та донечка іще не знає
Страшного слова це –
Війна:
- Відняла татка в тебе Доню!
- Назавжди ти сирітка, як і я!
Недавно батька поховала,
Ще брат в Луганщині живий,
Перед очима знов повстала
Червоно-клята домовина,
І любого мого нема...
Немає!
- Мамо, я одна.
З тобою, з донькою своєю,
Була щаслива в нас сім’я,
Хто ми тепер? – самітні вдови.
І дзвонять дзвони угорі,
І розлітаються крюки,
І обпікають душу сльози,
Немає – пустота кричить:
- Вже твій коханий міцно спить!
А ти дивися і кричи!
Кусай вуста свої посохлі,
Обнімай тіло молоде,
В останній раз – холодне тіло.
Немов живий ти – в домовині!
Такий ти гарний, молодий,
Немає навіть тридцяти!
Як матері свій хрест нести?
У батька котиться сльоза,
І тестя поруч вже нема,
Чека тебе на тому світі,
Такий же воїн, як і ти.
Захисник рідної Вкраїни,
Ти не один, Вас тисячі!
Вами гордяться, пам’ятають!
Завжди Ви з нами! Ви – живі!
Людочко, стільки болю, але і любові до всього живого. Дуже проникливо. 
