(Продовження)
Рік 1980 добігає кінця. Середина грудня. Зима видалася особливо сніжною та морозною. Після роботи сестри займаються в"язанням. Дуже вже їм подобається виготовляти різні плетені одежинки. Уявіть собі: одна-однесенька ниточка, пройшовши крізь руки з допомогою двох дротин, постає чи то светром, чи спідничкою, шарфом, шкарпетками, та чим завгодно... і все таке м"якесеньке та теплесеньке, що особливо приємно у холодний, зимовий час. Так минають вечори для наших сестер. Їхній співмешканці Діні, дивлячись на це премиле заняття, й собі закортіло чогось такого. У магазинах нічого ж не купиш, а все що є - однакове, ніби з інкубатору курчата. Ось вона й придбала нитку та замовила дівчатам щось гарненьке для неї придумати. Але нитка у великій промисловій шпулі і щоб працювати з нею, треба спочатку на клубочки перемотати. Ольга вже закінчила свою роботу та взялася до перемотування. Сидять дівчата, ніби в стародавні часи на вечорницях: одна в"яже, друга мотає та перемовляються потихеньку.
Якось, таким тихим вечором, вривається Діна до кімнати, закриває на ключ двері і тривожним голосом шепоче:
- Вона зараз мене уб"є...
- Хто "вона", чого має вбивати, за що? - наперебій запитують сестри.
А в Діни аж губи побіліли від страху. Нічого не в змозі пояснювати, залізла під ковдру і тільки повторює:
- Не відкривайте двері...
- Ні то ні, в чому тут біда, - заспокоювала її Ольга - будемо замкнені... Та не переживай ти так.
- А що ти такого натворила? - запитує Маруся, їй дуже цікаво що то відбувається.
За дверима тиша, ніхто не вривається, нікому нема діла до них. Сестри, нічого не розуміючи, займаються кожна своєю роботою, а Діна, трохи заспокоївшись, тихенько відмикає двері, прочиняє малесеньку шпарку та виглядає до коридору. Нікого. Вийшла, походила, повернулася, спокіно зачинила двері.
- То, мабуть, вона вже пішла, - з полегшенням вимовила і тут же відскочила в глиб кімнати, бо в цю мить позаду неї раптом з грюкотом розчинилися ці злощасні двері і до приміщення рішуче увійшов Петро.
Високий, гарний, упевнений в собі... У Ольги потемніло в очах. Вона від несподіваного візиту нічого не зрозуміла, а тим більше, Петро заговорив російською. ( Його бесіду дівчата вже добре знали, бо неодноразово заходив до їхньої кімнати послухати музику на касетному магнітофоні, котрий Діна принесла з дому.) Що говорив, вона не чула, бо калатання серця перевершувало всі звуки, а в голові щось гуло, як під високовольтною вишкою і гупало у скронях, ніби мозок просився на прогулянку. Нарешті, опанувавши себе, дівчина почала виокремлювати слова:
- А я вийшла заміж, - говорив він і крутив у себе перед очима правою рукою так, ніби повинен був побачити на ній обручку.
Що то за безглуздя? Про що це він? Чому говорить про себе в жіночому роді? Чи то не про себе?
Маруся, злегка зсутулившись, сиділа нерухомо і тільки очима сміялася, а Діна, шубовснувши знову під ковдру, причаїлася і, здавалося, навіть не дихала.
- Що ти городиш? - не витримала Ольга його незрозумілої бесіди і досить жорстко продовжила:
- Про кого це? І чого раптом на російську перейшов?
Тут скоїлось щось дивне: парубок знітився та прожогом вибіг з кімнати.
Далі буде...
ID:
626158
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.12.2015 20:00:31
© дата внесення змiн: 27.03.2018 09:40:23
автор: Корніївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
