Щоранку він п’є свій чай, що пахне парфумами індійської жінки, їсть шоколад, як правило, марки «Корона» - і корона потроху росте на його голові. Вона стає щораз вища і масивніша, блищить до сонця, котре щедро кидає свої промені на неї. Іноді якийсь один, найвідважніший промінчик, скаче по його обличчі, лягає на його губи. О, як вона заздрить тоді тому промінчикові!
Він п’є свій чай, а вона каву - тихо, без поспіху. Навіть самій дивно стає з того. Серце ритмічно відбиває чечітку - десь там, поміж ребрами, нагадує їй, що вона жива. За вікном птах будить день голосним стрекотанням. Вона допиває свою каву – гірку, без цурку і молока, з домішками перемеленої туги, і думає про те, що між ним і нею осінь, яка вже вдруге встигла оголитись, між ним і нею пустоти підземні, які негативно впливають на енергетику людей і на їхні зустрічі, а ще між ними купа несходжених стежок і невипитих заходів сонця.
Він і вона такі різні, як різні дні тижня – понеділок і п’ятниця. Але щось їх єднає. Може, то зерна свободи, посіяні предками-аріями у минувшинах їхніх життів. Щось є таке у їх генах, що ріднить, щось таке, що крутила, але не змогла перекрутити м’ясорубка історії.
Так мудро, і водночас світло, і, навіть, оптимістично на фоні всіх атрибутів туги... Красива притча, котра показує, як легко розчиняється наше маленьке в чомусь великому...
Ну, не знаю. Дякую, Відочко, за підтримку! 
