Часом, вражає кулею думка:
«Як же набридло все! Нудно і сіро!»
На столику кожного ранку пігулка,
І хочеться крикнути: «Осточортіло!
Мені б трішки сил, трішки довші ночі!
Обіймів, розмов, відчуттів більше!»
Та очі ховаються – сліз не хочуть.
Грати в мовчанку завжди простіше...
Коли не вилазиш з нори місяцями,
Збираєш образ і страхів стоси...
Що, Господи, робить цей світ з нами?
Чому я ще тут? Чи жива? Досі?
Лавандовий чай. Аромат. Гори.
Далекі. Чужі вже. Скелясті. Кримські.
Втекти б у минуле, де Чорне море.
Янтарні вологі навпроти очиська.
Акації ваблять, мов мавки, кличуть...
І солодко хвилі шепочуть, манять...
Там вітер-бешкетник бентежить тишу,
Що напій кохання в ній музи варять.
Туди, де все вперше, де тиждень роком.
Солоні обійми і спечена шкіра...
Де те, що до того, суцільний морок.
А те, що опісля, безкрая мрія.
Маленька оаза гармонії в літі.
Солодких цілунків і юності острів...
У слові любов так бракує літер…
Свіча на вікні тихо схлипує воском.