Господь сіє вологу на дрібнесеньке сито. Середина липня. Тільки сеї благословенної пори дощ подібний сліпучому серпантину – тече ніжними цівками-спіралями просто з неба й не видно йому кінця. Так би йшла: без парасолі, у дощі-павутинні, чіплялася б за кожну струмину й чула б музику. Хай то буде мій улюблений Ліст.
Ага, зараз – мелодій немає.
Від цього серце заходиться риданням і я насправді виходжу в дощ, аби ніхто не бачив, що плачу. Добре йти мені. Хіба що горожани підозріло поглядають на дивакувату жінку без парасолі. Дурня, мене це ніяк не займає, бо ховаюся у субтильних потоках, розчиняюся й сама стаю водою.
Хай тіло Всевишній перепустить на дрібне сито – більше користі буде. Напою он всохлу бадилину, либонь проросте від кореня. Депресія в мене, відчуття непотрібності з непотребою. Ой, тільки не кажіть, буцім кожному своє і все таке інше за текстом, нібито фактична одиниця населення має певну місію на землі… Це – штамп. Які місії, які ролі, які призначення-обов’язки, коли радість всохла разом з бегонією на вікні? І жодні реанімаційні заходи не допомагають всміхнутися душею.
Час лікує.
Брехня!
Час дарує тобі дощ в середині липня, щоб можна було укритися-перепочити, аби за годину знову вдавати щастя на обличчі. Це так тяжко – немає інструкцій, де детально відтворено процес створення щасливого образу.
Кожному своє?
До дідька! Щастя це однозначно щось мати. Мати здоров’я, достаток, талант і талан, родину й визнання, довгі роки життя. Так. І нехай до кольки в пузі «своє», але – МАТИ. Банальне слово з наголосом на першому складі. Омонім. Зрозуміло. Все зводиться до неї, до матері – щастя.
Тим часом мрячна понука притьмом обертається в зливу. Не спиняюся. Меланж оточення вирівнюється – ширина рухається, рябить, оживає.
Мрію пішки податися до батьківської хати, саме в цю мить тільки рік назад. Там мама стоїть у густющому винограднику й слухає дощ. Свариться на ластівок, бо лементують на старезного батькового кота, що ховається од небесної води до клуні, а там – ластів’ят нівроку в кублі. Та глухому п’ятнадцятилітньому шарпакові, вже давно не до ластівок. Йому б у пелену юбки стрибнути до матері, гризнути залишками зубів, для годиться, пару бліх і заснути, мо’ назавше. Оскільки й для нього не вигадали котячих інструкцій, як жити без сили. Аааа, болить…
Періщить не на жарт. Дерева збудливо торкаються одне-одного листям, перегукуються: «Як тобі, рідний, чи добре?». І кланяються Богу за блаженство багатослів’я крапель. Раніше здавалося, нібито бути рослиною – славно. О, ні! Як сховатися од палючого сонця? Ростеш собі, ростеш, а потім починаєш жертвувати собою, аби хтось, там: знизу, збоку мав шанс встояти у плюс тридцять дев’ять. А ти найменшим корінцем тягнеш земні соки, так має бути, і чекаєш-чекаєш-чекаєш липневої зливи, бо вона дасть трішки розкоші й ніхто не побачить, що ти – більше просторовий гербарій, аніж живий цурпалок флори.
Дайте, дайте, Бога ради, мені ту пам'ятку. І щоб там було написано: «Живи без МАТЕРІ так-то й так-то, а благодать колись побачиш у чомусь там абстрактному. Адже немає щастя без неї, навіть коли згадки плутаються у серпантині дощу й ти чуєш, як вимурковує Ліста кіт від дотику маминих пальців».
Сподобалося. Отак-то, я, нарешті, знайшов час прочитати ще раз з додавання в Обране. Нарешті, знайшов коментар без моїх понтів. О щодо порад щодо "кожному своє" і часу, то їх скоро друкуватимуть на пакетах з молоком, разом з мутованою дитиною на всі покоління... Але головне, сподобалося.
Нея відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як мені імпонує Ваша прямота й креативність. Не знаючи Вашого віку - бачу юнь, не важливо яку: фізичну, чи духовну. Головне - Ви справжній, такий, що збуджує.
О, за коментар - дякую.
