Шоста ранку і підйом. Треба виходити і чекати наступного потягу та вирушати далі. Зайшовши в магазин я купив собі кави і вийшов покурити за вокзал, щоб мене не зловила поліція і не виписала мені штраф на сто тисяч пессос. Докуривши я бродив сонний по пероні туди й назад, не знаючи де я. Міста не видно було взагалі. Це було якесь поле в якому був старий вокзал часів другої світової війни. І після неї його здається ніхто не планував ремонтувати. З далека майорів голубий локомотив, який рухався в напрямку цього забутку історії. Ледь-ледь, хитаючись він докотився до перону який на диво ще залишився пероном а не морським портом. Зважаючи на рівень води на рейсах, можна було впевнено сказати, що я був в Венеції. Мурахи та інші мешканці нашого меншого світу а агонії та зі страхом тікали від 5 сантиметрових хвиль, які руйнували їхнє місто «Помпеї». З вигляду, мурашник стояв там досить довго і потяги часто там не їздили, принаймні до цього часу точно. Але нажаль їхньому життю прийшов кінець і потяг зупинився біля перону знищивши при цьому ціле місто.
Я глянув на цей здоровенний англійський потяг голубого кольору і чомусь боявся туди зайти. Це був двох поверховий голубий вагон вщент забитий п’яними людьми очевидно прямуючими на фестиваль. Вибору в мене не було тому я зайшов в середину. Обидва поверхи були заповнені панками, металістами і готами, тому я всівся на першому вільному місці і почав жаліти про те, що не купив собі замість кави пива, якого в продажі не було. Я сидів і пив мінеральну воду і намагався заснути. Потяг рушив і весь цей цирк на колесах поїхав у турне, аби просрати свої останні гроші на пиво, наркоту і дешевий провіант.
