За планом Даніели та Деніса Медоузів, США, для того, щоб людство вижило взагалі, населення Землі, на середину ХХІ сторіччя має скоротитися до одного мільярду.
Зокрема на Україні заплановано зменшення населення з 52 до 10 мільйонів… – Ці дані взято з статті Й. Вінського та В. Кудіна в газеті “Голос України” N68 від 11 квітня 1996 року.
ЖАХИ НАШОГО МАЙБУТНЬОГО
Попри те, що під словосполученням “український менталітет” ми розуміємо сукупність національно-характерних рис українського народу, національне суспільство розмежоване за несхожістю психоантропоїдних ознак на окреміші соціально-характерні групи особистостей. Запропонована тут серія оповідань-версій є сконцентрованим моделюванням особистостей цих груп в нашому “майбутньому”. Сумнозвісний “український менталітет” в умовах виконання сумнозвісного “Плану Медоузів”… Костянтин Гай.
СКАЛЬПИ
Версія “оптимістична”
– Все-таки я його підловив!.. Взяв! А хитрющий же був! Та не на того натрапив. Довгенько ж ми з ним кружляли спорожнілим вечірнім містом. Гралися в “кішки-мишки” і в Хто – кого? А вийшло, що таки я! Сумління мене не гризе, бо він був таким же, як і я, – мисливцем. Після оголошеного ООН місячника-конкурсу на виживання пізно ввечері у місті можна зустріти лише мисливців...
Десять! Всього десять скальпів потрібно принести до держадміністрації, щоб бути записаним до Реєстру життя у числі тих процентів котрі заплановано залишити на Україні. Але десять – це лише за себе. А за дружину? А за двійко дітей? Не вистачить... І до кінця місяця не так вже й далеко... Он! На ловця і звір біжить... Причаюсь!..
– Та не ховайся, куме! Від мене ж не сховаєшся! Та й немає чого ховатися. Що, не впізнав?.. Тридцять! Чуєш, куме, тридцять! Один в один. Все! Я свою норму виконав! Тільки-що з двох хлопчаків зняв. Вчись!
– З хлопчаків?! А що, із хлопчаків теж приймають?
– І із хлопчаків, і з дівчаток. Яка різниця?! Скальп є скальп. Є скальп – нема лишнього рота. А в тебе як?
– Та-а... Мало... А тут ще й жінка гризе. Хоче, щоб я ще й на тещин рахунок наполював. Сама взяла б та й спробувала... Я її, звісно, розумію, але ж!.. Оце думаю, чи не тещу ще, того, до загального числа? Як не як, а вже попожила своє. Он у Хохловського рідних батька й матері скальпи на балконі сохнуть... А ти, куме, завжди був удатливішим!
– Авжеж! Пам’ятаєш, як на рибалці? В мене клювало, а в тебе ні... Може, тобі допомог...
– Допомож-ж-ж-жи... Допомож-ж-ж-жи, куме... Допоможи!.. Ху!.. Вибач, куме... Хоч ти й удатливіший мисливець, але й мені право на існування потрібне... Оце ось зніму твого скальпельця... Упокойся куме...
– Що сьогодні? Скільки? – Спитала мене дружина, ледве я переступив порога…
– Ось! Хвалити кумові, допоміг! Тридцять дев’ять тепер. Отож, ще один – і буде норма. А за тещу… Я б радий... та, розумієш, сил вже нема... Вибач... То, може, того? З тещиним разом... ікхм-м-м!..
– Бабцю! Не душіть татка!
– Замовкни! А ти чого стоїш? Бери ножа... З лівого боку... З лівого у нього... Та сильніш, дурепо! Ось так!.. З тещі зиску захотів? Бач?! З тещі забагато, а з тебе буде якраз... Знімай, доки не охолов!
– Татку-у-у!
– Цить, дурненьке! Іншого тобі знайдем... Ну ось, тепер вистачить. Завтра і віднесем до держадміністрації...
Коли жінка вранці принесла до держадміністрації скальпи, чиновник перерахував їх і, приязно усміхаючись, привітав з успішним виконанням норми для одержання права на занесення її родини до Реєстру життя. Потискуючи їй руку, він вивіреним рухом вихопив ножа й тицьнув жінці попід цицьку. Затим заходився знімати скальпа...
У чиновника теж була велика сім’я і для неї теж потрібно було здобути право на запис в Реєстрі.
