Нові відчуття…Я стиха повертала голову. Цікаво, що там за безглуздим людським бар’єром, за тим, що нас стримує?
Ти. Рука в руці…Минуле. Не одна. Тепер же все інакше. Тихі краплі дощу стікають по віконному склі. Вони, мов плачуть разом душею. Де ж тепер ти?! Цього не повернути. Надто давно. Надто забуто.
Хто я? Чому це все відбувається зі мною…Візьму кухель з кавою…Безмежні потоки відчаю зливаються з ароматною піною, на моєму мокко. Коли ще я прийду в це кафе. Могла б сидіти тут і писати кожного дня.
І тут силует. Твій? Можливо… Ти десь є, десь живеш, я відчуваю - поруч. Кухлик перевертається, всі папери з трагічними віршами навіки приречені на забуття. Їх не повернеш, як і тебе. Схвильований офіціант, не встигаючи поправити свого чудного метелика підбігає до мене. Поміч? Напевно…
Я йду додому, вітер обдуває мої щічки, трохи захлинаюся в потоці осінніх пісень. Чи хтось помічає цього? Тихо, майже не чутно падають пожовклі листя з дерев. Я – листок.
Відчуваю ти десь поряд. Може той чоловік, що зацікавлено читає газету і є ти. Я спіткаючись дивлюся по сторонам. Сподівалася на зустріч…
Йшли роки. Одноманітність. І ось він - ти. Наші погляди – один. Впізнав? О, ні. Хто я? Старе питання. Чи впізнала б я сама себе тепер. Ми нерозривно дивимося один на одного, трохи призупиняючись…
«Зупинися» - хотіла я крикнути. Ми пройшли, як привиди минулого.
Йдуть роки. Роки, роки, роки…
