|
Сон уже давно покинув мене. Я лежала у ліжку і не хотіла вставати. Та все ж, набравши повітря в легені, піднялася.
Календар нагадав, що надворі літо, хоча за вікном – ніби осінь.
Похмурий день.
Не знаючи, з чого почати свій ранок, я попрямувала до шафи. Трохи відчинивши дверцята, зупинилась.
– Може, не треба? – запитав здоровий глузд.
– Хто, якщо не ти? – відповіла доля.
З темно-коричневої шафи озвалася моя весільна сукня. Не думала, що доведеться одягнути її так рано, у свої лишень сімнадцять років.
Стримана, витончена. Без всяких там намистинок, перлів, квітів. Плечі відкриті. Корсет щільно облягає талію. Пишний низ манить шовком, що легкими хвилями опускається до долу.
Саме такою я востаннє бачила себе у дзеркалі. Торкалася до чорного, блискучого волосся із кучерями на кінчиках. Виразні очі та пухкі губи підкреслила легким макіяжем. Додала рум’янцю на щоки. Одягла срібні сережки.
Наречена? Ні, лиш образ. Бо не вистачає вогників в очах. Не палає коханням погляд. І не світяться усмішкою вуста. Це – обман. Без почуттів. Лише з намірами та припущеннями.
* * *
Вечір. По телевізору вкотре транслюють рекламу, називаючи імена дівчат, які мають бути на весільній церемонії. Серед них і моє: Тіна.
– Доню, вже час, – тихо говорить мама.
–Зачекай мене надворі, – відповідаю я, а сама прямую в кімнату. Поміж шкатулок із прикрасами знаходжу потрібну: чорну, з срібними візерунками. Відкриваю. Ось він: ключ! Прив’язую нитку і вішаю на шию, під корсет. Ближче до душі. Все! Тепер готова.
Я і мама їдемо на центральну площу нашого міста. За вікном – такі близькі мені краєвиди. Квапливим поглядом оглядаючи їх, тікаю від думки, що це – востаннє. Яскраві спогади вмить охоплюють мене, а я їх проганяю... Щоб не заплакати.
Натомість міцно тримаю мамину руку, схиляючи голову їй на плече. Я сильна. Я витримаю. Це – моя доля. А от вона...
Чи зможе мама відпустити мене? Чи зможе змиритися з думкою, що я вже не обійматиму її кожного ранку, не розказуватиму таємниці, не плакатиму… І поряд уже не буде тієї веселої дівчини, що танцює під гучну музику, прибираючи у кімнаті. Тієї, яка першою смакує її печивом. Тієї, що завжди вислухає і зрозуміє. Їй буде важко. Але треба підкоритися.
* * *
Такою білою наша площа буває лише раз на рік. Десятки дівчат зібралися тут у весільних вбраннях.
У душі кожна хотіла б, аби цей рік викреслили геть із їхнього життя. Але ж ні. Разом із привітаннями до сімнадцятиріччя цнотливі дівчата отримують лист, у якому наказується неодмінно бути на цьому заході. У разі непокори – смертна кара.
Стрілка годинника показує вже близько опівночі. Красуні стають у величезне коло. Кожна потайки читає молитву. «Аби не я», – звучить у вухах наречених. Вони благають звичайного життя. Буревій юності ще тримає їх у своїх обіймах. Хвиля мрій накриває всіх із головою. Серце ще не відчувало такого прекрасного почуття, як справжнє кохання. Ніхто не знає, як учинить доля. Лише надія борсається в думках красунь. В усіх, окрім мене.
Я вже знаю свій вирок. Знаю, чого чекати. Змирившися, відраховую кожну секунду.
Дівчата блаженними очима дивляться на своїх батьків, близьких, коханих. Ніхто не прощається, бо то – погана прикмета. В останню хвилину я поспіхом обіймаю й цілую маму, шепочу їй: «Бережи себе».
* * *
Гучно вдарив дзвін. Дванадцята! Небо темне-темне. Зірки здаються зернятками блекоти на ньому. Довкола палають смолоскипи. Дим затьмарює простір. Звучить музика безлічі оркестрів. Хочеться заткнути вуха. Страшно... Аж мурашки по шкірі.
Раптом настає тиша. Їде карета. Біла карета величних розмірів. Чорні, як смола, коні важкими кроками проїжджають колом. Зупиняються. Стривожене дихання дівчат як простирадлом накрило втомлене дихання коней.
Я стою, похиливши голову. Бачу тінь, яка наближається до мене. Крок. Другий. Він – тут! Замість ніг – копита… Як це гидко!
Нарешті я зважуюся підняти очі. Синій оксамитовий фрак, біла сорочка, пекельно-червона краватка…
Господи!..
У нього голова – як у зубра… Темно-коричнева шерсть… Величезні роги… Та це лише дрібниці, найстрашніше – очі!..
Кажуть, що вони – дзеркало душі. А що, коли її немає?..
Немає добра, співчуття, жалю… Ці очі ніколи не закохувались щиро. Ніколи не насолоджувалися усмішками. Вони жадають лише болю, вбивств, розбрату… В них – лише зло. Злість і ненависть…
Переді мною – Сатана!
Він дістає обручку з яскраво-червоним рубіном. Надіває мені на палець.
Думками я прощаюся з рідними, друзями… Із їхніми усмішками, обіймами, доторками…
Прощаюся з домівкою, дитинством… Із сонцем, легеньким вітерцем, солодким запахом квітів…
Я прощаюся зі світом, але не помираю.
Я покидаю рідних, але не віддаю тіло землі.
Я не жива, але моє серце б’ється і відчуває.
Ось що значить: навіки обручитися із тьмою.
* * *
Ми сідаємо в карету.
Хтось із жалем дивиться на мене. Хтось плаче. Плаче із жаху. Адже теж міг бути на моєму місці. Дехто сміється, радіє, ніби заново народившись… Кидає пусті погляди у мій бік. Дехто з полегшенням зітхає і повертається додому. Жити.
А я – спокійна. Я – заручниця долі. І перш за все маю виконати свою місію. Життя покаже, яку. Головне – триматися.
Я йду не на смерть.
Я йду з обманом.
Кинувши останній погляд на онімілу маму, шепочу:
– Я повернуся...
Нехай її зігріває та ж сама надія, що й мене: ключ!
2.
Я вийшла заміж за Диявола. Сама фраза пронизує серце, як добра сотня ножів.
Тепер мушу весь час жити у страху... Який він, Сатана? Чи заговорить зі мною? Коли так, то що казатиме? Рої питань виникають у моїй голові, відповідей на які я, певне, не знайду ніколи. Тому просто переводжу увагу на те, де ми.
Навколо – дрімучий ліс. Карета заїжджає у підземелля і зупиняється біля високих дверей. Сатана виходить і подає мені руку. Я зважуюся відповісти невимушеним жестом, та вже через мить відчуваю його страшенну силу. Він так міцно узяв мою руку, що я ледве стрималася, щоб не закричати від болю.
– Хух, – видихаю якомога тихіше, коли він попустив пальці.
Переді мною – величезна зала, може, до двохсот метрів у довжину і метрів із двадцять у висоту.
Довжелезні ряди лавок… На них – люди…
Абсолютно різних національностей і віросповідань, що видно з їхнього одягу й кольору шкіри… Та всі ошатно одягнуті, ніби зібралися на святковий вечір. Ніхто не розмовляє між собою, проте чи не кожен подумки читає молитву, про що не важко здогадатися, глянувши на вирази їхніх облич і поставу рук.
Я чую незнайомі мови… Римовані рядки й прості слова… Хто дякує... Хто благає... Хто виправдовується чи вимолює прощення...
Це – покійники. Люди, які недонадіялися в земному житті.
Раптом у дверях з’являється дівчина років чотирнадцяти. Щойно встигаю повернути голову, як вона проходить крізь мене.
Зрозуміло: я – примара. Мене ніхто не бачить.
Красуня сідає на лавку. У неї довге золотаве волосся, сукня перламутрового кольору. Вона розгублено оглядає все навколо. Потім повертає голову в мій бік, і я помічаю слід на її шиї. Зрозуміло: самогубця!
Вирок усім цим людям – тьма!
У цю мить на стелі з’являється велика чорна діра, яка шаленим вихором почала засмоктувати в себе все, що знаходилося поблизу. Всі кричать, плачуть, навіть верещать, як навіжені. Проклинають своє життя, долю, а дехто й Бога. Який жах!
Мені хочеться визволити їх, та я розумію, що від кари нікому не втекти. Кожен грішник має заплатити за скоєне зло сповна.
Вихор хапає їх одного за одним і перетирає, мов піщинки, в руках. Піднімає всю оту зворохоблену масу вище й вище і безжалісно затоптує її ніби в пащу якоїсь невиданої потвори...
Мить – і тиша.
Я – одна. Все зникло. Навіть лавки стали порохом. І – темінь. Дрімуча – це ще мало сказано. Лише зблиски якісь попереду, що приваблюють і дають надію.
Іду... А що ще залишається?..
Крок за кроком… Насторожено…
Я збільшую темп. Проте дорога здається нескінченною.
О, Боже! – сплескую в долоні і озираюся: хіба можна до Господа звертатися тут, посеред пекла?
Роззираюся… Невже цій тьмі немає кінця?
І взагалі… Чи побачу я звичайне земне світло хоч коли? Чи отак і поневірятимуся тут цілу вічність?..
Ні!
Раптом переді мною виростає величезна брама. Повна категоричності, вона, на диво, манливо переблискує золотавими візерунками.
Відчуваю тепло.
Мовби гаряче повітря сочиться крізь щілинки між дошками.
Несміливо хочу торкнутися до брами – і вона несподівано широко розчиняється, мовби запрошуючи мене сміливіше заходити всередину.
А брама – нестерпно гаряча, виявляється!
Тримаючи іншою рукою обпечені пальці, я жахаюся. Тим більше – вражена побаченим перед собою.
Ось воно – справжнє пекло!
* * *
Такого не побачиш навіть у фільмах жахів. А жар і духота сильніші, певне, лише на поверхні сонця.
Переді мною – величезна печера. У висоту їй немає стелі.
Іду, як мені здається, довгим мостом. Гаряче каміння обпікає ноги. Опускаю очі вниз і ледве не падаю від жаху!
Під мостом – лава. Розжарена, кипуча, шалено вируюча ріка. А над нею – людські тіла. Вони прив’язані товстим мотуззям і висять у повітрі. Із свіжих ран сочиться кров. Її краплі стікають по обпеченій шкірі. У деякого немає рук чи ніг. Видно голі кістки. Волосся стирчить клаптями, мовби солома. Очі виколоті.
Грішників опускають у вогняне вариво. Вони навіть не кричать. Їхні тіла лише здригаються в судорогах.
Боже...
Зойкнула і прикрила рот долонею. Сторожко оглянулася: чи ніхто не почув? Бо хіба ж звертаються в пеклі до Бога?
Чому? Чому саме я маю бачити увесь оцей жах? Навіщо я тут?
Я не зможу. Не витримаю. Це – аж занадто важке випробування для мене.
Не вистачає повітря. Сльози рясно течуть моїми щоками, та я не помічаю їх. Просто заплющую очі і біжу. Точніше – тікаю… Але не назад, бо мій рух – уперед!
Чую, як погрозливо булькає за моєю спиною лава. Як відкидає врізнобіч тіла і вдаряє ними об кам’яні стіни.
Чую голоси.
І похапцем шукаю хоча б якусь тиху місцинку, аби сховатися. Та натомість зопалу вбігаю у ще одну залу...
Ступаю на гарячі цеглини. Між ними час від часу прориваються пучки мерехтливих іскор.
Переді мною – дві величезні печі.
За грати однієї з них заходить чоловік. Невелике полум’я пробивається крізь щілини між цеглою – і вже людина палає. Її кінцівки обвуглюються. Шкіра шипить, пузириться, лопається і скоро стає схожою на зім’ятий чорний папір.
Раптом із лежанки схоплюється якийсь велетень. Його зріст сягає метрів із десять! Він кладе цю людину на долоню і... Їсть. Мовби якусь тараньку. Смакує обвугленим тілом.
Люцифер!.. – заокруглюються мої очі.
Скільки ж образів він має? – пробую уявити. І переді мною один повз один починають з’являтися страхіття.
Наречений з головою зубра…
Велетень-людожер…
А ще?..
Від моторошного вереску того засушеного чоловіка у мене заклало вуха. Я падаю на коліна й конвульсивними порухами шукаю у себе на шиї заповітний ключ. Це – моя остання надія. Сучок, за який я можу іще ухопитися, щоб зависнути над вогненною прірвою і не впасти. Це – мій потаємний зв’язок із Богом… І я тихенько, подумки, прошу його:
– Допоможи… Укажи мені правильний шлях… Подай хоча б якийсь знак, куди повертати... Адже… Я служу тобі, а бачу лише Диявола. Чому не являєшся мені ти?..
Заплющую очі.
Кладу голову на схрещені долоні, відчуваючи поміж ними холодок ключа.
Утрачаю свідомість...
Чи засинаю?..
Бо бачу маму… Її щиру усмішку… І ніжні квіти у полі… Голубе небо…
Не встигла помилуватися – як раптом на ньому, мов з ікони, з’являється знайомий образ… І звертається до мене:
– Шукай… Я – з тобою…
І я з ним… З Господом... Я – не сама.
Чи таки ж сплю?.. Солодко-солодко, бо відчуваю, як літаю у дорогих мені місцях.
Дійсно є над чим замислитися.
Для когось сни – це темні, можливо, навіть кошмарні марення, які, звісно, теж про щось повідомляють.
Для мене сон – це світло…
Шанс повернутись до життя….
Мить незабутньої насолоди…
Це – як вдихнути аромат чудесної кави…
Як ходити босоніж по росяній травиці…
Лежати у свіжій прохолодній постелі…
Це – довгожданий ковток неперевершеного натхнення…
Я марю...
Літаю...
У голові – одні й ті ж самі слова...
Я маю шукати...
2.
Я вийшла заміж за Диявола. Сама фраза пронизує серце, як добра сотня ножів.
Тепер мушу весь час жити у страху... Який він, Сатана? Чи заговорить зі мною? Коли так, то що казатиме? Рої питань виникають у моїй голові, відповідей на які я, певне, не знайду ніколи. Тому просто переводжу увагу на те, де ми.
Навколо – дрімучий ліс. Карета заїжджає у підземелля і зупиняється біля високих дверей. Сатана виходить і подає мені руку. Я зважуюся відповісти невимушеним жестом, та вже через мить відчуваю страшенну його силу. Він так міцно узяв мою руку, що я ледве стрималася, щоб не закричати від болю.
– Хух, – видихаю якомога тихіше, коли він попустив пальці.
Переді мною – величезна зала, може, до двохсот метрів у довжину і метрів із двадцять у висоту.
Довжелезні ряди лавок… На них – люди…
Абсолютно різних національностей і віросповідань, що видно з їхнього одягу й кольору шкіри… Та всі ошатно одягнуті, ніби зібралися на святковий вечір. Ніхто не розмовляє між собою, проте чи не кожен подумки читає молитву, про що не важко здогадатися, глянувши на вирази їхніх облич і поставу рук.
Я чую незнайомі мови… Римовані рядки й прості слова… Хто дякує... Хто благає... Хто виправдовується чи вимолює прощення...
Це – покійники. Люди, які недонадіялися в земному житті.
Раптом у дверях з’являється дівчина років чотирнадцяти. Щойно встигаю повернути голову, як вона проходить крізь мене.
Зрозуміло: я – примара. Мене ніхто не бачить.
Красуня сідає на лавку. У неї довге золотаве волосся, сукня перламутрового кольору. Вона розгублено оглядає все навколо. Потім повертає голову в мій бік, і я помічаю слід на її шиї. Зрозуміло: самогубця!
Вирок усім цим людям – тьма!
У цю мить на стелі з’являється велика чорна діра, яка шаленим вихором почала засмоктувати в себе все, що знаходилося поблизу. Всі кричать, плачуть, навіть верещать, як навіжені. Проклинають своє життя, долю, а дехто й Бога. Який жах!
Мені хочеться визволити їх, та я розумію, що від кари нікому не втекти. Кожен грішник має заплатити за скоєне зло сповна.
Вихор хапає їх одного за одним і перетирає, мов піщинки, в руках. Піднімає всю оту зворохоблену масу вище й вище і безжалісно затоптує її ніби в пащу якоїсь невиданої потвори...
Мить – і тиша.
Я – одна. Все зникло. Навіть лавки стали порохом. І – темінь. Дрімуча – це ще мало сказано. Лише зблиски якісь попереду, що приваблюють і дають надію.
Іду... А що ще залишається?..
Крок за кроком… Насторожено…
Я збільшую темп. Проте дорога здається нескінченною.
О, Боже! – сплескую в долоні і озираюся: хіба можна до Господа звертатися тут, посеред пекла?
Роззираюся… Невже цій тьмі немає кінця?
І взагалі… Чи побачу я звичайне земне світло хоч коли? Чи отак і поневірятимуся тут цілу вічність?..
Ні!
Раптом переді мною виростає величезна брама. Повна категоричності, вона, на диво, манливо переблискує золотавими візерунками.
Відчуваю тепло.
Мовби гаряче повітря сочиться крізь щілинки між дошками.
Несміливо хочу торкнутися до брами – і вона несподівано широко розчиняється, мовби запрошуючи мене сміливіше заходити всередину.
А брама – нестерпно гаряча, виявляється!
Тримаючи іншою рукою обпечені пальці, я жахаюся. Тим більше – вражена побаченим перед собою.
Ось воно – справжнє пекло!
* * *
Такого не побачиш навіть у фільмах жахів. А жар і духота сильніші, певне, лише на поверхні сонця.
Переді мною – величезна печера. У висоту їй немає стелі.
Іду, як мені здається, довгим мостом. Гаряче каміння обпікає ноги. Опускаю очі вниз і ледве не падаю від жаху!
Під мостом – лава. Розжарена, кипуча, шалено вируюча ріка. А над нею – людські тіла. Вони прив’язані товстим мотуззям і висять у повітрі. Із свіжих ран сочиться кров. Її краплі стікають по обпеченій шкірі. У деякого немає рук чи ніг. Видно голі кістки. Волосся стирчить клаптями, мовби солома. Очі виколоті.
Грішників опускають у вогняне вариво. Вони навіть не кричать. Їхні тіла лише здригаються в судорогах.
Боже...
Зойкнула і прикрила рот долонею. Сторожко оглянулася: чи ніхто не почув? Бо хіба ж звертаються в пеклі до Бога?
Чому? Чому саме я маю бачити увесь оцей жах? Навіщо я тут?
Я не зможу. Не витримаю. Це – аж занадто важке випробування для мене.
Не вистачає повітря. Сльози рясно течуть моїми щоками, та я не помічаю їх. Просто заплющую очі і біжу. Точніше – тікаю… Але не назад, бо мій рух – уперед!
Чую, як погрозливо булькає за моєю спиною лава. Як відкидає врізнобіч тіла і вдаряє ними об кам’яні стіни.
Чую голоси.
І похапцем шукаю хоча б якусь тиху місцинку, аби сховатися. Та натомість зопалу вбігаю у ще одну залу...
Ступаю на гарячі цеглини. Між ними час від часу прориваються пучки мерехтливих іскор.
Переді мною – дві величезні печі.
За грати однієї з них заходить чоловік. Невелике полум’я пробивається крізь щілини між цеглою – і вже людина палає. Її кінцівки обвуглюються. Шкіра шипить, пузириться, лопається і скоро стає схожою на зім’ятий чорний папір.
Раптом із лежанки схоплюється якийсь велетень. Його зріст сягає метрів із десять! Він кладе цю людину на долоню і... Їсть. Мовби якусь тараньку. Смакує обвугленим тілом.
Люцифер!.. – заокруглюються мої очі.
Скільки ж образів він має? – пробую уявити. І переді мною один повз один починають з’являтися страхіття.
Наречений з головою зубра…
Велетень-людожер…
А ще?..
Від моторошного вереску того засушеного чоловіка у мене заклало вуха. Я падаю на коліна й конвульсивними порухами шукаю у себе на шиї заповітний ключ. Це – моя остання надія. Сучок, за який я можу іще ухопитися, щоб зависнути над вогненною прірвою і не впасти. Це – мій потаємний зв’язок із Богом… І я тихенько, подумки, прошу його:
– Допоможи… Укажи мені правильний шлях… Подай хоча б якийсь знак, куди повертати... Адже… Я служу тобі, а бачу лише Диявола. Чому не являєшся мені ти?..
Заплющую очі.
Кладу голову на схрещені долоні, відчуваючи поміж ними холодок ключа.
Утрачаю свідомість...
Чи засинаю?..
Бо бачу маму… Її щиру усмішку… І ніжні квіти у полі… Голубе небо…
Не встигла помилуватися – як раптом на ньому, мов з ікони, з’являється знайомий образ… І звертається до мене:
– Шукай… Я – з тобою…
І я з ним… З Господом... Я – не сама.
Чи таки ж сплю?.. Солодко-солодко, бо відчуваю, як літаю у дорогих мені місцях.
Дійсно є над чим замислитися.
Для когось сни – це темні, можливо, навіть кошмарні марення, які, звісно, теж про щось повідомляють.
Для мене сон – це світло…
Шанс повернутись до життя….
Мить незабутньої насолоди…
Це – як вдихнути аромат чудесної кави…
Як ходити босоніж по росяній травиці…
Лежати у свіжій прохолодній постелі…
Це – довгожданий ковток неперевершеного натхнення…
Я марю...
Літаю...
У голові – одні й ті ж самі слова...
Я маю шукати...
ДАЛІ БУДЕ...
ID:
600370
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.08.2015 21:17:23
© дата внесення змiн: 21.08.2015 19:17:37
автор: Валері
Вкажіть причину вашої скарги
|