Вони планували свою вечірку серед лісу і, ледь проїхавши машиною між густими деревами, - навіть не помітили, що там вже хтось був.
Вилітаючи з авто, повні ентузіазму та небаченої енергії, молоді люди голосно перемовлялись між собою про очікуване свято. Одна з них, це була дівчина, раптово затихла та ступивши крок вперед, неочікувано зазирнула у пітьму, – світло зірок не надто допомагало роздивитись хоч щось.
- Ш-шш… Здається, там хтось є, - за мить повідомила вона друзям.
- Що? Ти впевнена?
- Очевидно ні, інакше б не сказала «здається».
Наче маленькі звірятка, всі друзі по черзі почали встромляти свої носи туди, де було чутно чужаків. Морган, що заснув в машині, раптово відкрив очі та вже хотів почати горлати про те, чому його не розбудили, як несподівано побачив цю дивну картину: четверо дорослих хлопців та троє дівчат встромили голови кудись в густе гілля дерев, відкриваючи при цьому гарнюсінький вид ззаду.
- Ох, скільки простору для фантазій, - про себе зареготав Морган, та за секунду – дістав телефон і миттю зробив фото. – Як добре, що тут автоматичний спалах, - тримаючи в роті кулак, сказав хлопець. Його так і розпирав нестримний сміх.
Несподіваний спалах світла змусив всіх повернути голови та поглянути на жахливо щасливе лице Моргана.
- Чим займаємось? – буденно поцікавився хлопець.
- Ти що зробив? – загрозливо поцікавився Джим.
- Лише увічнив цей момент у вигляді фото, - невинно відповів той.
- Дуже дотепно, - зауважила Лейс, - наше місце хтось зайняв. Забираємось звідси.
- Що? І це все? Кінець вечірки? – обурився Морган.
- Хіба я так сказала? – підморгнула дівчина. Великими кроками вона швидко дібралась до авто. Її туго заплетений кінський хвіст літав зі сторони в сторону.
- Невже існують такі ж самі дурні як ми, яким прийшло в голову явитись в ліс о 2 годині ночі? – трохи розчаровано пробубонів Берн.
- Ніхто не самотній… - повільно проспівала Меган.
- Тобто, на світі існує хтось подібний мені, з такими ж ідеями? – зрадів Д’юк.
- НІ! – гуртом вигукнули інші.
- Твої ідеї не просто божевільні… - почала Алекс.
- І не «дещо» небезпечні… - підтримав Рік.
- Вони несуть катастрофу. - коротко зауважила Меган, на що Д’юк ображено опустив голову донизу. – А тепер всі в авто.
Компанія зайняла свої звичні місця в вагончику, розфарбованому в стилі «Скубі Ду», і Джим почав здавати назад, щоб вибратись з лісу. Несподівано машину трясонуло. Приглушений звук.
- Що це було? – неспокійно озирались друзі. – Вам щось видно? Звідки це… Аааа! – Лейс не встигла закінчити, як прямо перед машиною з’явились три загрозливі постаті. Очевидно, зараз вони були трохи "не в ладу з собою". Ці посмішки змушували тіло покритись мурашками. Від страху волосся ставало дибки.
- Джим! Їдемо звідси! – нажахані голоси кричали з усіх кутків вагончика.
- Я… Я стараюсь, - панікував парубок.
Доки Джим старався безпечно вивезти всіх звідси, - троє божевільних пом’яли авто з однієї сторони.
- Вони зіпсували мій шедевр! – істерично вереснув Рік, тримаючись за голову. Його лють увібрала в себе минулий страх і, перестаючи ясно думати, він рвався до дверей, готуючи кулаки до бою.
- Облиш, дурню! Тебе за секунду приструнять!
Коли компанії вдалось нарешті втікти – ніхто не запитував у Джима про те, куди вони їдуть. В цілковитій тиші вони пробули хвилин двадцять, доки її не порушив Морган:
- За що? – ображено запитав він. – Я просто не розумію, за що?
- Морган, - заспокійливо озвалась Меган, - все в нормі. Врешті-решт, ось вам і обіцяні пригоди з ноткою небезпеки.
- Оо-о, тааа-а-к, - протягнув Д’юк, - вони додали перцю до нашого фондю.
Не розуміючи коли і чому, друзі почали реготати. Адреналін в крові просто зашкалював. Зрештою, пізніше усе можна пригадувати зі сміхом, при умові, що пережив це. Все, що людина може зробити з минулим – посміятись йому в лице. Сміх як спосіб показати проблемам, що вони позаду. Саме так вчинили друзі: повернувши голови назад, вони показали минулому язики, знаючи, що попереду їх очікує ще сотні випадків, над якими потім можна буде посміятись. Головне – пережити їх усі.
*
Годину вони їхали до місця, про яке говорив Д’юк. Маленькі дерев’яні будиночки біля озера, на другому кінці якого розташовувався величезний пляж. Вони збирались провести тут добу - останній день весни та початок літа.
- Чудово! Рівно опівночі поїдемо до протилежного берега. Зустрінемо літо разом і заодно – відкриємо купальний сезон.
Вогнище. Палатки, які так і не знадобились. Їжа та напої. Гучна музика. Твістер та гральні карти.
Близько шостої ранку, після того як зустріли світанок, люди з обслуги принесли їм «особливі» коктейлі.
- Це хто замовив? – стурбовано поцікавилась Алекс.
- Я, - відповів Берн. – Вони тут в особливому списку. Обіцяють незабутні відчуття. Які саме - не знаю, присягаюсь!
- А не надто ризиковано? Що ще за «незабутні відчуття»?
- А ми тут для чого взагалі? – різко відповів Д’юк та прийнявся висушити свою склянку до дна.
- Що ж, добре… - сумніваючись, погодилась Алекс.
- До дна!
*
Сонце обпікало шкіру. Сонячні промені не просто лоскотали тіло, а більше походило на те, що водили по ньому розжареним лезом.
Найпершим прокинувся Д’юк. Один лиш погляд на його шорти, повністю в багнюці, не віщав нічого хорошого. На лиці хтось залишив свіжий відбиток, так само від багнюки, подібній тій, в якій побували його шорти.
Розтираючи очі він ледь піднявся з землі на ноги, оглядаючись навколо. Першим, кого він помітив, виявився Берн, що лежав в позі морської зірки на рибальському мостові біля озера. Берн був лиш в одних плавках і за той час, доки він там лежав – його шкіра повністю згоріла. Коли Д’юк, чия голова просто розривалась від болю, почав штурхати його за плече, стараючись розбудити, - Берн заверещав від болю і різко скочив на ноги.
Наступних півгодини разом вони шукали всіх інших. Когось знайшли під деревом, двох в машині, а декого – на іншому березі. Всі виглядали так, наче їх катували, та за певних обставин їм вдалось втекти.
Найпершою нормально мислити почала Лейс, що повернулась з дівчиною з обслуги, щоб та розповіла іншим те, про що сказала їй.
- Де ми взагалі були? Звідки у нас рани? Коли ми покинули це місце? – почав запитувати Джим, нарешті зосередившись на чомусь іншому. До того, його увага була прикута до Берна, який замовив ці кляті коктейлі, після яких ніхто нічого не пам’ятав.
- Ви весь час були тут, - спокійно відповіла дівчина.
- Але як ми опинились на тому березі?
- Ви згадали, що планували зустріти літо там, і дехто з вас вирішив піти туди пішки. Вони, - вона вказала на Меган та Ріка, - поїхали на авто. А він, - рука вказувала на Моргана, - виключився ще до цього і залишився спати тут.
- Тобто, ніяких пригод не було? Ми просто… просто… Охх, нііі! – серце Д’юка не могло витримати такий удар.
Падаючи на коліна він простягнув руки до неба і закричав:
- Я ж бо сподівався, що все було як в фільмі «Похмілля в Вегасі», ну за що?!
- Як думаєш, - тримаючись за голову, волосся на якій скоріше нагадувало пташине гніздо, поцікавилась Алекс, - він скоро це переживе?
- Чи скоро? Ох ніі, я так не думаю, - посміхнувся Рік.
- Твій зуб! – вереснула Лейс.
- Що? – злякався хлопець, подумавши, чи не зійшла вона бува з розуму.
- Його нема! Твого зуба нема!
Д’юк різко підняв очі на Ріка, єхидно посміхаючись.
«Отже, не все так погано…»
ID:
587000
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.06.2015 18:51:41
© дата внесення змiн: 24.06.2015 00:09:44
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
гарно...)) як завжди, алкоголь творить дива)) Інколи несподівані. А взагалі, добре, коли є така дружня компанія, трохи несповна розуму
