Відьма
Помирай…помирай в її обіймах. Затерпай, задихайся і помирай…Її подих – то чорні пелюстки мертвих троянд… такий ж терпкий ніжний нестерпний і дурманний…Помирай…вона дотиком розірве твою душу на клапті, пошматує і спалить пекельним поцілунком. Помирай…вона ж відьма…
* * *
Орест переступив з ноги на ногу, заніс руку і…опустив. Не хотів, зовсім не хотів він стукати оці двері. Та ніч гнала їх в потилицю, штовхала і заганяла в свої темні та холодні обійми. Не залишав вибору і стомлений Ігнатій що зіперся до вільхи і тяжко переводив подих. Його очі мовчки благали про перепочинок і Орест, зітхнувши тихо не аби не сполохати ту важку тишу ночі, злегка постукав. Кілька секунд, сповнених тиші і мороку здавалися вічністю. Раптом єдине невеличке віконце спалахнуло тьмяним жовтуватим світлом і легка тінь майнула у ньому. Тиша наче тонко натягнута павутинка розтялась гострим тихим голосом:
- Хто тривожить мене так пізно? Що вам треба в такий пізній час?
Орест здригнувся. Голос пройняв його наскрізь і порушник спокою ночі замість того аби підібрати необхідні слова відчував як невідомий страх сковує його, шпурляє вглиб його внутрішнього прихистку й витягує звідти знову у цю холодну і моторошну ніч.
- Нам би переночувати. Ніч. Лише одну ніч. Збились зі шляху, а ліс чужий і незрозумілий, - наче виправдовувався Орест.
За дверима наче почувся легкий сміх. Чи може то зашелестіло листя? Він не знав. Не знав та розумів що не варто, не варто заходити сюди. Та за спиною хрипло зітхав Ігнатій а в плечі давила мороком ніч. Доки нерішуче стояв на місці відкрилися двері. Пара зелених великих очей в переплетиві густих чорних вій глянули на мандрівників і глузливо зміряли з ніг до голови. Спинившись на широко відкритих очах Ореста глузливі вогники згасли і вже лагідним голосом молода хазяйка сказала:
- Заходьте вже, раз так лісу боїтесь. Для когось ворог він для когось друг.
- А для вас? – щоб підтримати розмову запитав зраділий Ігнатій.
- А для мене…а для мене він просто… - незнайома красуня не вимовила останніх слів та Орест був готовий поклястись що на губах її прочитав слово «дім»…
В домівці було темно і свіжо. Долівка встелена травами, на лавах жмути чебрецю і полину. Духмяний і трохи гіркуватий запах стояв у цій охайній та порожній домівці. Лава застелена темними рушниками, на столі глечики та оберемки трав. Запаливши іще одну свічку, загадкова хазяйка повернулася до гостей і плавним жестом вказала на лаву.
- І як звати горе-мандрівників що лісу бояться? – з легким усміхом в голосі запитала вона. Вогники від свічок витанцьовували у її очах і в цей момент Оресту надзвичайно захотілося опинитися знову в лісі, подалі від того пронизливого погляду, вкрадливого голосу та зелених очей в переплетиві чорних вій.
- Він Орест а я Ігнатій. Дослідники ми, - в Орестового супутника остаточно розв’язався язик: - А вас нам як величати?
- Клеяра, - коротко мовила дівчина і вогники знову застрибали в її очах. Та через мить згасли і солодким та тихим голосом додала: - Вечеряти будете?
Вечеря була ситною. Вклавшись на лаві що гірко пахла полином Ігнатій блаженно закотив очі. Життя здавалося прекрасним і ніч уже не здавалася такою страшною. Скоріше таємничою і сповненою запитань. Та думати не хотілося. Свідомість притуплювалася від аромату п’янких трав та домашнього затишку. Орест витягнув з ранця зошит у шкіряній оправі. Щодня він записував усе що з ним відбувалося, а зараз відчував у цьому велику потребу.
* * *
«Вечір. День перший.
Одразу після вечері мене оповила жахлива втома. Ледве змусив себе зробити запис. Ігнатій віджив і сподіваюся зранку ми покинемо це місце. Ця Клеяра наче і добра і красива але…мене не покидає дивне відчуття. Чим вона тут живе? Чому сама? Чи не боїться? Не розумію. Та й не хочу. Скоріше б ранок…»
«Ранок. День другий.
Прокинувся від незрозумілого відчуття тривоги. Побачив що нікого в хаті немає і не на жарт злякався. Двері закриті а вікно надто маленьке. Шукаючи інший вихід натрапив на дивні двері за комодом. Явно відкривалися нещодавно. Уже хотів відсунути комод та подивитись як двері вхідні відчинились і з сіней почувся веселий голос Ігнатія. Виявляється ходили по хмиз. Пора забиратися звідсіля.»
«Обід. День другий.
Я не впізнаю Ігнатія. Він вперто не хоче покидати цю домівку і пропонує залишитись ще на ніч. Найстрашніше те що бажання іти зникає у мене теж хоча розумію що залишатись не можна. Після обіду вийдемо точно. Все таки господиня дуже красива і готує смачно»
«Ніч. День другий.
Боже якщо ти чуєш допоможи мені. Мене тримає невідома сила і не пускає звідси. Веселилися весь вечір танцювали і співали. Та я виразно чув як красивому голосу Клеяри підвивали вовки. Мені страшно. Коли Ігнатій у парі з нею розійшовся не на жарт я добре чув як за комодом щось приглушено торохтіло. Такий же звук був коли в дитинстві батьки вирили стару труну з дідом. Той самий звук. Кісток об кришку домовини. Мені страшно. Сам вибратись уже не можу. Заберіть мене хтось»
«Вечір. День третій.
Не так вже й погано тут. Зранку ми вже підемо. На рахунок кісток видно причулося. Дурниці якісь. Хазяйка насправді добра. І безмежно красива. Шкода її покидати але нам пора. Речі складені і Ігнатій смутний. Клеяра покликала його підгодувати її лісових друзів. Дивно, вони не взяли з собою нічого. П’ю вишневу настоянку і думаю про її очі. Зелені в переплетиві чорних вій».
«Ніч. День третій.
Чим я думав? Навіщо я постукав? Що тепер робити? Невже життя закінчиться отак? Не хочу! Не можу!
Ігнатія більше немає. Підгодував. Собою. Вовків. Досі у вухах стоїть його крик і завивання тих звірів. Ця відьма прийшла як нічого не було, скинула заляпаний кров’ю одяг і подала вечерю. Їв і ковтав сльози. Моє тіло непідвладне вже мені. Завтра мабуть настане моя черга. Мені вже не страшно. Тільки шкода. Не треба було стукати»
«Обід. День четвертий.
Таки кістки. Притягла сьогодні білі біленькі і скидала у комірку за комодом. Не ховаючись від мене навіть. Та й навіщо? Бачив у вікно дерево з дуплом. Коли ітиму закину туди щоденник. Сподіваюсь колись його прочитають.»
«Вечір. День останній.
Втечу! Не хочу! Я втечу! Ну виламуйтесь же, кляті двері! Ще трохи. Дихати важко і відчуваю що в голові коїться щось незрозуміле. У руках важкість, все тіло наче з тирси. Припочину. Перепочину тобто. Невже забуваю слова?
* * *
Рук* немає…с*кира пер***ну*ась на руку…боли*ь *а перес**не. Я до*баю другою ногою. Час в** часу пишу. Кр*в ляпає н* стор**ки. Та я в*ечу. Обов’язково.
* * *
Важко. В г*лові крутиться. Не б*ч* нічого н*навколо. Пишу на**ліп. Ще тро*и і втечу. Лиш* відпочити. Тр*шки.
* * *
Де *? Хто *? Бол*че. Ду*же. Не м*жу з*ада*и хто *. Крок*. Чиї? Очі. Зел*ні очі. Ра*о. Надто рано. Ра*о чи пізно? Забу*»
- І що було потім? – мертву тишу аудиторії розітнув голос Ростика. Студенти оживилися і підвели очі на викладача. – Що сталося з тою Клаярою?
- Клеяра. Її звати Клеяра. Лісники влаштували облаву І спалили домівку. Вона й згоріла. Заживо. На цьому історія закінчується. Дякую за увагу. На понеділок готуйтеся до модуля.
На виході з аудиторії Ростика штовхнув одногрупник, Коля:
- Бачив які в неї очі? У викладачки. Враження що їх бачив уже…
- Зелені у переплетиві чорних вій?
- Ага.
