Лина Костенко «Берестечко»
Часть 23
Не выпросил и не украл свободу.
Я взял лишь то, что полагалось нам.
Служил я Родине, и я служил народу,
А не пыхатым толстозадым тем панам!
Настало время, им отдал сторицей.
Я разве раб, чтоб жить от их щедрот?
Для всех – я вождь, кому покой лишь снится…
А для себя – измученный народ!
Все любят Польшу в гоноре и славе.
Всяк московит Московии трубит.
У нас они отняли наше право
Родную Нэньку больше всех любить!
МОЙ ДВОР В ЧИГИРИНЕ СОВСЕМ НЕ МОНТЕНБЛО.
Там не разросся плющ, и не росли каштаны.
Там розы не цвели… ведь время не пришло
Долбить в граните модные фонтаны.
Был замок весь в порезах от бойниц,
Из каменных глубин мы доставали воду.
Одна лишь мысль… Единственная мысль…
Нас грела мысль о будущей свободе.
НЕ протирал паркеты шалопут,
Не подметали пол подолом женским.
И даже дипломат, сей ниткоплут
Не упражнялся в вавилонском фарисействе.
И не было аллей на променад,
Ни вин изысканных, ни пудингов, ни слоек.
При Бродах взял я много пушек, ядр,
В Чигирине я их служить пристроил.
Полки обученные были при оружии,
Поднялись все: и здесь и за Днепром.
Теперь пиита Украине нужно
Иметь чтоб, как оружием, владел пером.
МОЛОЛИСЬ НАШЕЙ ПРЕСВЯТОЙ ПОКРОВЕ!
Благослови мечи и перья и державу.
Ведь лишь народ, который упомянут в Слове
Достойно жить имеет своё право.
ПРОШЁЛ СЛУШОК, ЧТО ВИШНЕВЕЦКИЙ НАСТУПАЛ.
Он грабил край родной и батькивщину.
Каким же нелюдем сей пан сегодня стал,
Чтоб грабить свою Нэньку Украину!
Король, султан и мытарь и торгаш,
Палач, гнобитель, враг он и агрессор.
То были пришлые… а Вишневецкий – свой.
Он хуже их! Нет на земле такому места!
Имеет княжеский он родослов,
Известна его ветвь. Собой он важен.
Жена его из рода Радзивила,
А мать, та Могилёвка даже.
Был уважаем прадед у него,
А сам, как зверь. Душа без покаянья.
Уверен, что главней всего
С сим мерзким противостоянье.
Коль нет меня, ему конечно ж рай.
И загнивает наш родимый край.
И будет эта падаль в клочья драть…
… Ну как же битву умудрился проиграть?
И НЕ ОТМЫТЬ ВОВЕКИ ЭТО МНЕ ТАВРО.
Не замолить грехи. Позор мой длится…
Во сне недавно переплыл Днепро,
Но якорь бросил рядышком с гробницей.
УСТАЛ, ПОНИК, УГАС И ПРИУНЫЛ,
Враги ликуют, что погиб в позоре.
Нет права умереть, пока не отомстил!
Раз муж державный – будь того достоен!
Но вот над кем,
над кем,
над кем,
Теперь я в мире власть имею?
Я одинокий странник, избегающий людей.
И ими я командовать не смею.
Уж в небе звёзды высеяли мак.
Дорога спит, укрытая туманом.
Сняв саблю с пояса, ты тоже человек,
Однако ж перестал всем быть гетманом.
Привыкнуть сложно. Мыслью угнетён.
Я был при славе год тому. Все помнят.
Уж пал туман, и не горит костёр…
Один петух покой мой беспокоит.
Вот это да: ни дома, ни жены.
Лишь замок странный. Совы, кажаны…
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 23
НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ. НЕ ЗБОГАРАДИВ.
Узяв свободу, приналежну нам.
Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!
А що я, власне, винен тим панам?
Настав мій час, і я задав їм хлости.
Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?
Для них я — вождь збунтованого хлопства.
Для мене я — замучений народ.
Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
свою вітчизну над усе любить.
МІЙ ДВІР В ЧИГИРИНІ, АВЖЕЖ, НЕ ФОНТЕНБЛО.
Там плющ не повивав мережані альтани.
Троянди не цвіли. І часу не було
довбати в скелі голубі фонтани.
Був замок весь у прорізах бійниць.
З глибин камінних добували воду.
І замість всіх придворних таємниць
було єдине — мрія про свободу.
НЕ протирав паркети шалапут.
Не шаруділо сукнями жіноцтво.
І жоден з дипломатів, ниткоплут,
Не мав де показать своє пустомолотство.
І не було алей на променад.
Ні вишуканих вин, ні пундиків, ні печив.
При Бродах взявши сорок п'ять гармат,
я ними Чигирин ще більше убезпечив.
Були полки і зброя розмаїта.
Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.
А нам би ще мислителя, піїта,
щоб володів — як шаблею — пером!
МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ.
благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі.
Є ЧУТКА — ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НАСТУПА.
Грабує край, лишає пустовщину.
Яка його неправедна тропа —
щоб наступать на власну батьківщину!
Король, султан, визискувач, торгаш,
гнобитель, кат, загарбник войовничий —
то все чужі. А Вишневецький — наш.
І ось тому для мене він найгидчий.
Він од князів веде свій родовід.
Являє віть шляхетну і відому.
У нього жінка з роду Радзивілл.
У нього мати — Могилянка з дому.
Був прадід славен в нашому краю.
А цей як звір, душа без покаяння.
Я не борюся з ним — протистою!
Воно смертельне, це протистояння.
Йому тепер без мене, ясно, рай.
Нема кому із нього пір'я драти.
Повзявши намір визволити край,
О як я міг ганебно так програти?!
ТЕПЕР ДОВІКУ НА МЕНІ ТАВРО.
Не одмолю і в чорній власяниці.
У сні я переплив Дніпро.
Але чомусь причалив до гробниці.
ВТОМИВСЯ. ЗАНЕПАВ. ЗНЕВІРИВСЯ. ПІДДАВСЯ.
Зрадіють вороги, що вмер в такій ганьбі.
Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся —
при владі чоловік належить не собі.
Але над ким, над ким, над ким
тепер я в світі владен?!
Самотній чоловік, я дуже безпораден.
Вже в небі зорі висіяли мак.
Дорога спить над ставом очеретяним.
Відпоясавши шаблю, ти вже так —
іще людина, але вже не гетьман.
Звикати важко. Жаль гнітить людину.
У славі й шані був я ще торік.
Та що таке? Ні вогника ж, ні диму,
А вранці знову півень — кукурік!
Верба зігнулась як стара прочанка.
Невже хтось є на згарищах села?
Хоч би яка вродлива підзамчанка
Мені води у кухлику внесла.
Оце таке. Ні дому. Ні жони.
Стара фортеця. Сови. Кажани.
ID:
574229
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 14.04.2015 06:53:42
© дата внесення змiн: 14.04.2015 06:53:42
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
