Після смерті незвично рахувати роки,
Роковини смертей, це ніби Дні народження догори ногами,
Ніби хтось взяв олівця і провів жирну лінію –
Тут життя, а тут смерть. Тут ти є, там тебе немає.
Роковини смертей дораховують ті, в кому тече твоя кров,
Ти ще їм уві сні подаєш стиглі яблука, пестиш,
А обличчя твоє там на фото, чи то пак вже на моніторі,
А насправді у тебе не має вже денотату.
У них у свідомості ти вже лише матерія,
З теплих спогадів, бо у поганих строк придатності завжди менший,
Ти ще трохи триваєш, коли вони знаходять твої речі,
Перечіпаються через твоє повне зібрання творів Набокова.
Вони ще рахують твої анти Дні народження,
Так ніби ти кудись пішов і не повернувся,
Та уже через 60 років буде глобальне похолодання
І єдине, що від тебе залишиться,
Це зібрання творів Набокова,
Яке кинуть в вогонь, не розглядаючи,
Хоча краще б вони кремували тебе
Тоді, 80 років тому. І ніколи не згадували.
