Освітлене все місто, день пливе, а фари блищать сонячним дарунком.
Корало-потойбічно-видкий океан здійнявсь високо, торкає поцілунком.
Все ж вікна стишують сю всесвітню стихію, але я завше млію…
При узріванні водограчиків життєвих межи скель цементних зло розвію.
Синь, блакить, перисто-недосяжний шар, прозоро-сніжна мить.
Часопис лютого у се буття – то сонячне проміння, предвесянкове голосіння.
Температура ячить-скиглить: “Моє веління бути ниць!”,
але вже сливе підсніжниково-тале моросіння!
Гарно! Молодчина!
