А коли прийде час на останнє в житті рандеву,
Хай душа одягнеться у шати осіннього листя
І, натхненно співаючи пісню-колядку-хвалу,
Сяде верхи на вовка, щоб межі залишити лісу,
Де стежини сумні переплетені вересом днів,
Де у хащах таємних живуть Перелесники й Мавки,
Де соснові колони, величні й суворо-стрункі,
Свічковоском стікають бурштинно по сонячних краплях…
Перевізник, стомившись, приляже на теплій ріллі –
І призахідне сонце в очах відіб’ється пророцтвом –
Я не можу не їхати… Там, на захмарній землі
Вже очікує Той, що на хрест за гріхи первородства…
На межі горизонту з душі позривають вітри
Позолочене листя – оголена піде, як перше, –
По канату залишених вовком глибоких слідів,
Між гріхів балансуючи й острах по хмарах розтерши…
Сіромаха приляже, й дивитися вслід -
Буде тій, що підЕ, мовби Єва;
Й відіб*ється у вовчиних очах увесь вік -
Людський, що несе безупинно на небо...
Де хмари - прозорі, немов кришталеві!
Гарно переплели християнство і язичництво, як на мене; сюжет також завершений і послідовний
Добрий ранок!
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...бо християнство в нас все-таки язичницьке
дякую
Слів нема...На думці крутиться вірш Миколи Луківа
"Упало яблуко в саду,
Затрепетала гілка.
Отак і я колись впаду
Безпомічно і гірко.
Ніхто не вернеться назад,
Відтіль доріг немає...
Упало яблуко, а сад
Того й не помічає."
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
чарівний коментар! дякую дуже рада Вас бачити знову
