Лина Костенко «Берестечко». Часть 5
ДЖУРА ТЕМ ВРЕМЕНЕМ ЗА ВЫКУПОМ СМОТАЛСЯ.
Деньжат привез, чуть не загнав коня.
И тут другие начались мытарства, -
Найти своих, не потеряв ни дня!
Вернуть мне саблю не рискнули.
Отдали, правда, мне коня.
Так с мурзами мы и расстались.
И молча вышли из шатра…
Забрали девушку… она и нас боялась,
Я хана чудом лиш уговорил…
Богдан Хмельницкий выкуплен за старость!..
Остаток денег за девчонку заплатил.
ПОЛЯ ВСЕ МОКРЫ ОТ ДОЖДЕЙ
Нет счастья в стороне моей!
До горизонта скорбно, скорбно, скорбно…
Безлюдно в нашем то краю свободном.
Никто не сеет, и никто не пашет…
Лишь заяц скачет по земле, по нашей!
ПОД ВЕЧЕР ВОРОНЬЕ ВДРУГ НАЛЕТЕЛО,
И крики, вопли… Захотелось всем тепла.
Поскольку гарь сожженного не вся еще осела,
То подсказало путь нам до села.
Какой ночлег? И кто его достоин?
Народ ведь истребили. НЕмы все…
И порубал макитры чей-то воин,
Расчистив путь себе в нейтральной полосе.
Чуть отдышавшись, забрели в усадьбу,
Весь дом разрушен, жив лиш только сад.
Циплята парочками, словно бы на свадьбе,
Циплята рябенькие… Этому я рад…
ЗАНОЧЕВАЛИ В СЕНЕ, КАК В ОГРОМНОЙ ТУЧЕ…
И вновь пошли полями, напролом.
А де вушка прекрасна, нету лучше…
Оруженосец покраснел, поняв о том.
МЫ РАССПРОСИЛИ, ГДЕ ЕЁ СЕЛО ОСТАЛОСЬ,
Она встревожилась, видение нашло…
Немного до него идти осталось,
Джура помог ей, как пушинке, сесть в седло.
А я думал: «Сестра, моя! Доченька!
Ты ж осталась одна-одиношенька!»
А остальные девушки и женшины?
Их в Кафе всех раскупит турок злой…
Тот торг охраной, верно будет обеспеченный,
И всякий турок на том зборище – герой…
И чья душа такое выдержит?.. Не знаю!
И беспокойство среди ночи, среди дня…
Меня простите все… От Ворсклы до Дуная,
До моря синего. Прости Стабул меня.
УРОДЛИВЫЙ СОЮЗ МОЙ С ТЕМ ГИРЕЕМ
Орда ордою… всё берёт в ясир.
… А джура кутал девушку в кирею,
Да теплый дождик в поле моросил.
ДЕВЧОНКА ОЖИЛА И ПЕСНЬ ЗАПЕЛА,
Молоденькая… еще рано под венец.
Как птица, что к нам с юга прилетела…
И Ожила девчушка наконец!
Возле села родного разрыдалась,
И молча побрела искать родню…
Лихая ей судьбинушка досталась,
Джура поесть дал своему коню.
Костенко Ліна «Берестечко». Частина 5
ТИМ ЧАСОМ ДЖУРА МІЙ ЗА ВИКУПОМ ЗМОТАВСЯ.
І гроші ті привіз, умиливши коня.
І почалися інші вже митарства —
знайти своїх, не гаючи ні дня.
Шаблю мені не повернули.
Віддали тільки наших коней.
Розступилися мурзи, і вийшли ми із намету.
Та й поїхали — джура і гетьман його законний.
Та ще ту полонянку на сідло вже взяли як мертву.
Вона вже і нас боялась. Умовив хана насилу.
Оце дожився, Богдане, викуплений на старість.
Хоч дівчину врятували. Одну зі всього ясиру
Одсипавши хану за неї
Усе, що там ще зосталось.
ПОЛЯ ОДСИРІЛИ ВІД МРЯК.
Над ними небо мов сіряк
По самий обрій туга, туга, туга..
Таке безлюддя марне і смутне.
Ніде нема ні коника, ні плуга,
хіба що полем заєць дремене
НАДВЕЧІР ЗВІДКИСЬ НАЛЕТІЛА ГАЛИЧ.
Зчинила грай. Хотілося тепла.
Гіркотний дух дощем залитих згарищ
нам підказав дорогу до села
Яка тепер ночівля? А ніяка
Хто прийме нас, народ повигибав.
Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,
на всіх тинах макітри порубав.
Постояли. Зайшли в якесь подвір'ячко.
Осель нема. Сади іще живі.
Та все біжать по двієчко, по двієчко
куріпочок рябесеньких в траві…
ЗАНОЧУВАЛИ В СІНІ, ЯК У ХМАРІ.
Та й знов пішли, полями навпрошки.
А дівчина ж яка! І очі в неї карі.
Мій джура онімів, ламає батіжки.
МИ РОЗПИТАЛИ, ДЕ ЇЇ СЕЛО.
Вона журилась, що застане пустку.
Мій джура посадив її в сідло,
підняв на руки легко мов пелюстку
А я думав: — Сестричко! Доненько!
Ну, врятував я тебе, однісіньку.
А ті усі дівчата й молодиці,
що їх у Кафі туркам продадуть,
що їх на чорноморські торговиці,
сирицею пов'язаних, ведуть?!..
Яка душа це видержить, не знаю.
Вони ячать, благають: захистіть!
Простіть мене. Від Ворскли до Дунаю.
По саме море, по Стамбул простіть!
СТРАШНИЙ СОЮЗ МІЙ 3 ХАНОМ, ІЗ ГІРЕЄМ.
Орда ордою, все бере в ясир.
…А джура кутав дівчину в кирею.
А тихий дощик в полі моросив.
ДІВЧА ПОВЕСЕЛІШАЛО, СПІВАЛО.
А молоденьке! Ще й не на порі.
Як пташеня, на грудях в джури спало.
Ото набралось страху у ханському шатрі!
Біля свого села — аж там вже розридалось.
Пішло шукати, мо' яка рідня.
І поки йшло, усе ще оглядалось
А джура мій мовчить, пришпорює коня.
ID:
556572
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 02.02.2015 10:46:29
© дата внесення змiн: 02.02.2015 10:46:29
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
