Навіщо, Боже, так карать людей?
За що? Вони ж навіть невинні...
Навіщо мучити дітей?
Заставивши їх рахувати кожну днину?
Навіщо посилаєш ти на них
Печаль і смуток, сльози й горе?
Вони ж не заслужили їх...
Чому ж життя таке суворе?
На жаль, усе це - не казки й не міф...
На жаль, все це - наша буденність.
А ми... Ми забуваєм про людей таких
Ховаючись в собі і у щоденність.
Ми прагнем кращого і сидимо,
Втупивши очі у екрани й монітори.
Ми кожен день ось так от "живемо",
А хтось кричить... кричить від болі...
Та ось до чого я веду,
Ні, засуджувать нікого не посмію...
На жаль, сама порою так "живу",
Хоча і ніби маю і мету, і мрію.
Хотіла просто я сказати цим,
Що треба цінувати нам усе, що маєм,
Усе матеріальне: гроші і котеджі - пил,
Час і близьких "цінуємо тоді, коли втрачаєм".
Давайте ж цінувати кожен день,
Близьких і рідних, подругу і друга...
І посміхатися в такий сірий будень,
І не казати: "в всьому винна чорна смуга!"
Молитись буду, люди, я за вас,
Нехай у всіх і все буде впорядку.
Туга, печаль пройде і враз
Усі страшні хороби зникнуть.
14.01.15
