От уже і лютий підступає. Зими лишилось на половину склянки. Та, якщо чесно, вже й не хочеться. Скоріше б уже запашні теплі весняні вечори лоскотали плечі, нагадуючи про красу і свободу. Січень промчався швидкісним потягом, розсікаючи густе повітря робочих буднів. Центифуга світу крутиться все швидше, і ти вже не встигаєш робити те, що робив всього лиш крок назад. Треба вже не йти, а бігти, кричати голосніше, аби твій голось був ледь чутний в цьому крикливому царстві цвіркунів, жаб і ворон... Навіщо ця шалена гонка чиїхось босих п"ят, підборів, машин ? Кому від цього стане краще, легше? Чому те, що всі обговорювали ще вчора, сьогодні вже старе та не актуальне? Запитання одне за одним стукаються об стіну невідомості і зникають у вологому тумані мозку. Хочеться вишкребти з усіх кишень паперові гривні, що завалялись там з давніх часів, розбити усі скарбнички з дзвінкими монетами, і купити на це все добро маленький човен. Взяти улюблений рюкзак, вкинути туди невизначеного кольору і віку, але такий теплий і рідний в"язаний светр, а ще книгу, справжню, паперову. Вмоститись на дні свого маленького світу і попливти в далекі далі своїх мрій під чарівну музику ріки і вітру.
