Ты, взглядом опаляя, огненным,
Себя дарила, уронив едва….
И жестом будто бы, растроганным,
Касалась губ… и кругом…
голова…
Я страстно ждал… шурша одеждами,
Ко мне тянулась, выгнувшись змеей…
Руками обнимала нежными,
Манила сказкой снова…
неземной…
Шептал прибой тоску извечную,
Волна скользила… унося песок…
А завтра каждому, ты встречному,
В бокал лила вино…
на посошок.
В который раз, Цирцея, звал тебя,
Чтоб плоти жар залить, хоть и грешно…
Упиться допьяна - вот мне судьба -
Разорванное страстью...
полотно...
02.01.2015.
З цією пані я не знайомий, але у вірші вана постає
звабно-згубною і ненаситною особою. Якщо грубувато, хай вона вибачає. А вірш майстерний!
Лина Лу відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все вірно,так і є...Це міфічний образ...Якщо Ви,Вікторе відчули його сутність, то хоч якась дещиця мені вдалась.Вірш не несе ніяких аналогій...просто попереджає...
Дякую щиро.