Є такі сусіди часом. Ніде правди діти.
День у день суцільні нерви. Годі вже терпіти.
Той упертий. Ця немудра. Інша – язиката.
Цей пияк. У тих лиш сварки. Хоч тікай із хати.
В Люби писок теж нівроку. Їй би лиш молоти.
Вічно ляпне щось іздуру. Мусить та «вколоти».
То у неї ніби хобі. Всі новини, звісно.
Впреться рогом. Всім «насолить». Чеше, хоч ти трісни.
Якось зранку стріла Таню. Каже: - Що нового?
Купа є хлопів, а заміж не виходиш довго?
В Тані очі аж на лоба. Просто шок та й годі.
Кожен раз одне і те ж є. Їй ніяк не вгодиш.
Ліпше вже змовчати, певно. Та ж не стерпить все це.
Має теж характер гострий. Ніби хрін із перцем.
- Я признаюсь, по секрету. Може різне бути.
Заміж хочу. Тільки Васю як мені забути.
Як згадаю твого Васю (тільки це між нами), -
Інших всіх не можу бачить. Як же вийти заміж?
В Люби щось застрягло в горлі. Кров залляла очі.
Тільки гепнула дверима. Й чоловіка «точить».
Цілий тиждень дні і ночі. З криками й плачами.
Влаштувала Васі допит. Що було між вами?
Нерви з’їла. Дзвонить, ходить. Щоби Таню здибать.
Таня, звісно, їй ні слова. Теж мовчить, як риба.
Люба в крики: - Хочу знати. Що воно й до чого?
Ти скажи, чого постійно думаєш про нього?
Таня хитро мружить око: - Як при чім тут Вася?
Щоб мені такий же дурень раптом не попався!
