4.
Алхімік сидів в своєму підвалі і спостерігав. Цього разу він не планував здивувати своїх глядачів. Справжнє дійство він хотів зробити на наступний раз. Цього разу планувалась швидка розгрузка для глядачів. Таке собі затишшя перед бурею.
Вигляд старого танцюючого під мелодію електричного струму вніс свої корективи. На камерах в розкішному банкетному залі чулось схвильоване перешіптування. Люди не чекали такого. Вбивства учасників учасниками траплялись досить часто. Але договір між учасником і мисливцем був неприпустимим. Гості можуть подумати, що Алхімік підтасував результати. Потрібно було втрутитись.
Раптом Алхімік зареготав. Він отримав задоволення від перегляду, наче сам був глядачем, а не тим хто смикає за ниточки. Давно такого не траплялось.
- Думаю, цей юнак заслуговує отримати деякі відповіді. Якщо доживе до світанку.
***
Троє мисливців йшли по терасі, оглядаючи будинки. Їх (будинків) страхітливий вигляд над яким так старанно працювало два архітектори – час і ніч, їх не лякав. Це їх мали боятись. Алхімік подарував їм зброю, по страшніше за сокири, ножі і бити. Панічний страх. Нік, Псих та руда Ілона йшли не поспішаючи. Всього лише друга ночі, куди їм поспішати? Нехай жертва себе вимучить. А тоді вони прийдуть.
- Де ви?! – кричав Псих – виходіть, ми хочемо погратись.
- Не гарчи, ти, ідіот – шикнула Ілона.
- Ми хочемо погратись! – Псих ігнорував її – ми не зробимо вам боляче!
Його маска приховувала емоції, але аж ніяк не могла приховати божевільні вогники в його очах. Вітер розвіював лямки на гамівній сорочці.
- Жаль, що до твоєї сорочки не прилягає кляп – тихо прошепотів Нік.
- Замовк би ти, студент! – гаркнув Псих.
- Я вже давно як не студент – Нік зніяковіло всміхнувся.
З такою усмішкою він ще більше нагадував сектанта. Наче сам Господь над ним, захищає його від вітру та холоду. А він за це відправить до нього кілька заблудлих ягнят за це покровительство.
- Давайте, в біса, розділимось! – гаркнула Ілона – бо ви мене бісите.
- Слідкуй, сучка, за словами – Псих обернувся до неї.
Ілона якомога міцніше схопилась за сокиру.
- Я візьму, он той – встряв Нік, щоб розрядити атмосферу.
***
Сорок сьомий повільно блукав по залізній частині лабіринту. Він та решта елементалів поділили його на чотири частини: маєток, цвинтар, котеджі та залізна частина.
Маєтком була частина з якої вони вибігли і від якої чомусь тримались якомога далі. Там було страшно. Це єдине пояснення, яке вони самі собі знаходили. Там міг бути Рекс, і, найголовніше – десь там знаходився сам Алхімік.
На сході була котеджна ділянка. Колись вона задумувалась, як база відпочинку. Але не так сталось. Як гадалось. Тепер невблаганний час знищував плід людського старання. Територію маєтків перетинала широка гарно освітлена алея, по боках якої знаходились розвалені маєтки.
Цвинтар був на півночі. Туди мало хто потрапляв, бо не знав дороги, але якщо вже потрапляв, то шанси вижити істотно збільшувались. Серед склепів та високих могил майже неможливо було когось знайти. Тільки от там якраз і міг інколи блукати Рекс, якщо йому не сиділось в маєтку. Знати цього напевне ніхто не міг, адже було кілька випадків, коли там просто зникали люди. Як мисливці – так і учасники.
Залізний район, або залізний лабіринт знаходився по центрі. Вузькі, тьмяні вулички, по котрим тіні та світло ведуть вічний бій за свої території, лишень стає темно. Найбільше учасників ховається саме тут. Хоча ховається – неприпустиме слово для тих, хто просто заблукав, довірившись страху.
Він йшов тихо, скрадаючись в тіні. Весь секрет в тому, що його було помітно. Але не для тих, хто пересувався по світлу. Той, хто тікав в паніці не бачив того, хто чатував в тінях. Це було улюблене місце для сорок сьомого. Дорога вела на особняки. Саме по ній часто пробігали його жертви. Темрява, паніка й відчуття власного безсилля робили їх сліпими та глухими. Робили їх мертвими.
Він притих, коли почув те довгоочікуване перебирання ніг. Тупіт, що відлунням йшов по сирій землі був все ближче. Сорок сьомий притис лезо ножа до серця. Він робив так завжди, коли чув пришвидшене серцебиття. Це допомагало йому. Це було його іконою, це був спосіб, за допомогою якого він підсвідомо молився своєму невидимому Богу. Кроки чулись все ближче. Сорок сьомий прислухався. Біг – тренований слух з легкістю дозволив зробити такий висновок. Але не панічна втеча. В цьому випадку хтось кудись поспішав. Вбивця щільніше загорнувся в темряву, злився з тінями і почав чекати на гостя.
***
Ігор обережно виглянув в вікно. Якби не ліхтарі, він не побачив би нічого. А так, далеко перед його зором прогулювались троє вбивць. Ігор стояв в тіні, тож вірив, що з двору його не видно. Хоча вірив це занадто сильне слово. Радше сподівався.
- Їх там троє – прошепотів їм.
- Звідки вони знають де нас шукати? – запитала Ліза
- Не знають – відповів Ігор.
Знову визирнув. Вітер доносив до нього лише уривки.
- Вони розділяються – прошепотів він.
- Це наш шанс – прошепотіла Ліза.
- Який шанс? – не зрозумів Захарович.
- Знищимо їх поодинці – її очі аж горіли від цієї ідеї.
- Краще злиняємо – відповів Ігор – якраз, коли вони зайдуть в будинки.
- Головне, щоб ніхто не зайшов у наш – буркнув Захарович.
Їх перервав глузливий крик Психа. Він закликав їх вийти. Від його голосу стало моторошно. Трепет пройшов по тілу Лізи. Вона відчула себе самотньою в темноті. І світла залишалось все менше.
- Юра – прошепотіла вона – ти обіцяв повернутись…
ID:
546885
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.12.2014 19:29:27
© дата внесення змiн: 27.12.2014 19:29:27
автор: Кайтім
Вкажіть причину вашої скарги
|
