6.
За два місяці до
В його кімнаті стояла густа димова завіса. Він не знав, яка це вже пачка по рахунку. Але і ця підходила до кінця. Він хотів, щоб дим тримався тут вічно. Хотів, щоб дим заховав його за свою сіру ширму наповнену алкоголем і горем. Хотів загорнутись в неї наче в плащ-невидимку.
Двері в його квартиру відчинились.
- Юр! – донеслось з коридору.
Нема відповіді. Юра сподівався, що на цьому все й скінчиться. Знайомий неприємний голос вирішить, що тут нікого немає і піде геть…
- А ось ти де! – в кімнату хтось зайшов.
Дим заважав йому побачити хто це. Лише здогад, що то Олег, його вітчим. Як завжди, вдягнутий у все чорне: туфлі, пальто, капелюх.
- Ну ти даєш! – стримано вимовив той.
Юра знав, що той бачив. Для Олега не було цієї завіси з диму, горя та алкоголю. Для Олега це було просто безладом. Олег ніколи не показував своїх почуттів. Він завжди вів себе стримано. Що не могло не бісити Юру.
- Чого тобі? – хриплим голосом спитав той.
- Похорони твоєї матері – тихо сказав той – ти забув про них?
- Яка тобі різниця? – Юра відкинувся на диван і підняв голову вверх.
- Мені? – стримано перепитав той – ніякої. Невже твоя впертість сильніша твоїх синівських почуттів? Чи може ти так запив, що це вилетіло з твоєї голови?!
Самовладання йому було не позичати. Може за це його й любила матір, подумалось Юрі. Може тому й пішла від батька, як тільки він помер. Протилежності притягуються. Стриманий вишуканий інтелігентний Олег і вона – добра, любляча та переживаючи за кожну дрібницю. Юра спробував пригадати її, але вийшло розмито. Просто в нього не було ні єдиної її фотографії.
- Я не хотів її бачити… Не міг… Не такою… – ком став йому в горлі, заважаючи видавати бодай хоч якісь звуки.
- Тобі треба її відпустити – вітчим сів поряд.
- Ні – Юра повернув до нього голову – не проси.
- Всі чекали тебе там – з легким осудом в голосі сказав той.
- Чхав я на всіх. Просто не вірю, що її немає.
- Мені теж важко – кивнув Олег – рак на таких стадіях не лікується.
Далі вони сиділи мовчки. Двоє чоловіків, що не любили одного, але яких тримала поряд жіноча любов. В них ніколи не складалось, вони часто сварились, дійшло, що Юра покинув їх дім в дев’ятнадцять. Але зараз між ними не було тієї ворожості. Вона з’явиться пізніше, коли пройде ще час. Але не зараз, не в такий день. Воля його матері, хоча б на день та й збулась: вони сиділи поряд без образ, без злості, зближені одним горем…
***
Зараз
Голос Алхіміка все ще звучав в його голові. Викривлений, химерний, наче щось шкрябало його горло під час промови
- Я не просто так зібрав вас тут – сказав він. Ідеальне вміння витримувати паузи – точніше ви самі прийшли до мене. Кожний з вас шукав вирішення всіх ваших проблем. І я дам вам його. Ліза, твоїй сестрі потрібно рівно двадцять п’ять тисяч євро на все необхідне.
Ліза не могла вимовити ні слова. Їх всіх охопив жарт. Він знає.
- Віталій – продовжував той – гроші для весілля дітей – це звісно ж благородно, не спорю ти вкладешся в двісті шістдесят сім тисяч гривень, для повномасштабного бенкету з усім задуманим і омріяним твоєю невісткою. Хоча мої люди зійшлись на тому що шлюб не протриває й трьох років…
Це вже подіяло на всіх. Захарович ж не розповідав нікому про свої цілі. Алхімік вивчив усе. Вони були в його руках.
- Юрій…
Волосся на його потилиці почало електризуватись від власного імені, почутого таким тоном.
- Любов штовхнула тебе на таке. Чи причина криється в смерті матері та напружених відносинах з вітчимом? Віддавати борги замість рідного брата коханої дівчини, але шість тисяч доларів – це небагато. Сім двісті, враховуючи відсоток…
Знову витримана пауза.
- Ігорю, власний бізнес в Києві вимагає вкладень в двадцять п’ять тисяч євро. Ти заклав усе і прогорів, який жаль…
- Давайте до справи – сухо прокашляв той – ваша жалість звісно як мед на душу, але ми не по неї прийшли…
Алхіміку це не сподобалось. Він звик до повної покори з боку своїх людей, а це підривало його авторитет.
- Я оплачу весілля сина, операцію сестри, владнаю борги, та врегулюю бізнес. Лишень одна умова: ви повинні пережити цю ніч. Робіть все що вам заманеться для виживання. Будь-які рішення, будь-які методи для досягнення цілі. Переживіть цю ніч, щоб отримати все, що вам потрібно. Переживіть наступну, щоб насолодитись цим.
- Дві ночі? – спитав Ігор – не забагато?
- Є альтернативний варіант – сказав Алхімік – знайдіть мене і вбийте. Тоді все скінчиться миттєво. Або перебудьте дві ночі в моїх володіннях.
- А якщо відмовимось? – виклично спитав Юра.
- Ваша поїздка на той світ почнеться прямо тут і зараз. Брата своєї коханої тобі не жаль. Ти може і радий би був, але от якщо з нею…
- Не смій! – закричав той.
- Значить буду вважати, що ти прийняв мої умови – металевий скрегіт голосу додав струну задоволення – не потрібно розповідати, що я зроблю з рештою…
Мовчанка. В приміщенні на мить запанувала мертва тиша. За кілька секунд до них донеслось презирливе хихотіння людей Алхіміка. Вони дивились на них наче шакали на здобич. В поглядах читався цей момент очікування, коли звірі зможуть пронизати нову, свіжу плоть своїми зубами.
- Наші життя в обмін на рішення наших проблем? – спитала Ліза
- Ваші життя в обмін на щастя…
Сон скінчився…
- Без двох одинадцять! – об’явив старий – Готуйтесь!
Юра все ще лежав на тому матраці, коли старий об’явив збір. Поруч з собою він чув легеньке дихання Лізи. Вона так і заснула в його обіймах, повернувшись спиною до нього. Їй теж потрібний був спокій.
- Прокидайся – ніжно прошепотів їй на вухо.
Вона протерла руками очі спросоння вона втратила грацію тієї кішки, якою здавалась. Зараз вона нагадувала незграбну дитину, що не в порядку з власною координацією рухів. Тільки от такою вона здалась дивовижно милою. Юра завжди милувався жінками в такі моменти. Саме тоді нагадували беззахисних створінь, хитромудрий розум, що не розумів сам себе, ще спав, і їхній милий шарм був їхньою єдиною зброєю. І на Юру вона діяла краще за напускну кошачу грацію. Він не може дозволити комусь причинити їй страждання. Він зробить все, щоб захистити її.
- Присядемо на доріжку? – запропонував Ігор.
Юра глянув на нього. Він побілів, пальці тремтіли, але він докладав всіх зусиль, щоб цього не показувати.
- Мені буде не вистачати твоїх жартиків – дід уважно виглянув за двері, які почали поволі прочинятись.
Юра з Лізою вже були на ногах. Вони стали за довгожителем і Захаровичем. Ігор ж замкнув їхню п’ятірку. Двері поволі відчинялись. Металічні засуви скрипіли наче страждаючі душі з пекла.
- В нас буде година на все про все – попередив дід – вони знають звідки ми вийдемо. Не жалійте їх, не взивайте до милосердя, вони не почують. Це звірі, садисти, їм платять за наші життя. Як тільки почуєте дзвін, знайте – вони йдуть по вас.
- Значить треба буде вшиватись – сказав Юра.
Його очі горіли. Погляд був спрямований вдаль. Поки вони не вийшли він ще раз глянув на Лізу. Її лице було напружене, але вона вже не була тією беззахисною дівчиною, що мирно спала в його обіймах.
- Не переживай – тихо сказав він – я не дам тебе в обіду.
Ігор все ж почув це. Юра зрозумів це, коли зустрівся з ним поглядом. Але той не сказав нічого, не випустив на волю ніякого жарту. Просто ствердно кивнув головою. Юра від повів йому тим самим.
***
Алхімік насправді мав високий зріст. Вищий ніж на камері це вже точно. Решту приховувала чорна мантія та біла маска. Крізь дві діри в ній гляділи янтарно-карі очі. Вони пробирали наскрізь, один погляд в їх вогонь пробирав, навіював жах. Щось в них було неприродне…
- Елементалі! – голос гучною хвилею пройшов по приміщенню.
Саме приміщення було гаражем. Зверху горіли прожектори. Єдине місце де він не повпихав камер. Тут готувались ті, хто мав виходити через годину. Шестеро чоловік одягались, розминались робили останні приготування перед виходом. Алхімік знав кожного з них. Кожного (і кожну) з них він вибрав сам. Він довів їх до такої степені, коли про людяність не має чого згадувати. На вид нормальні люди, всередині вони були пустими. Алхімік їх спустошив, він гордився цим.
- Я прийшов побажати вам успіху. Жалість вам чужа, ви її не знаєте. В вас немає душі, запам’ятайте це. Емоції це привілей людей. Ви не люди, ви стихії, чиста енергія. Таких як ви колись звали елементалями. Ідіть і візьміть своє!
Ніхто не сказав нічого у відповідь. Ніколи не говорили. Стихіям це не потрібно. Слова прозвучать в лабіринті, як виплеск енергії. Алхімік радів своїй роботі. Видовище повної хижості в їхніх очах приносило йому самому задоволення. Садистська насолода. Він знав про них все, всі найпотаємніші деталі. Все це він витягнув з них нелюдськими методами і перетворив на бажання вбивати. Сьогодні вони отримують те, що хочуть. Він знав це.
Шестеро. Чотири чоловіка і дві жінки. П’ять колись мали сім’ї. Чотирьом з п’яти заборонено бачити дитину. Бізнесмени, топ-менеджери, вчителі, інженери, лікарі та продавці. Тепер це все позаду. Життя відсіяло їх з соціальної ланки. В усіх шістьох були проблеми з алкоголем та грішми. Четверо мали великі борги. Троє відсиділи за розбій, крадіжку та нанесення тяжких тілесних. В двох були проблеми з наркотиками, якщо залежність, або продаж можна назвати проблемами. Одна продавала своє тіло поблизу траси Київ – Чоп. Життя розбило їхні душі, розтоптало їх, випило все і сплило решту до тла. Він дав їм це, дав їм те, що було потрібно. Він зробив те, що не вийшло в життя. Він закінчив необхідну роботу.
Елементалі…
Він знав їх. Він знав про них все. Вони ж не знали про нього нічого.
7.
В розкішній залі наперебій гуділи дискусії. Гості в дорогих вбраннях пригощались вином, шампанським та різними делікатесами на величезних столах з білими скатертинами. Тут був і той сивий дід, котрому не сподобалось шоу. Прийшла й та пані в зеленій сукні, що хотіла побачити лице Алхіміка. Прийшов товстун з новими дівчатами для втіх після ігор. Він не міг не дочекатись, коли знову побачить ту білявку з битою в білому халатику медсестри. Сьогодні він планував запропонувати Алхіміку будь-яку суму за ніч з нею. Те видовище тривало якихось жалюгідних три години, але його тіло до сих пір тремтіло, коли він бачив, як з бідолахи вибивали мозок…
Дисплей засвітився. Гості притихли, очікуючи звернення Алхіміка.
- Вітаю вас! – на екрані з’явився знайомий чорний силует.
Натовп мовчав. Всі ці великі цабе в жорстокому світі за цими стінами мовчали. Склалось враження, наче вони бояться дихати, щоб бува не пропустити ні одного слова.
- Радий вас сьогодні бачити – між тим продовжував голос – сьогодні в моїй грі візьмуть участь п’ятеро людей.
- Ми з нетерпінням хочемо їх побачити – долинуло з залу.
Люди оглянулись. Прожектор на світлі показав на молодого чоловіка років тридцяти. Чорне волосся акуратно зализане назад. Яскраві зелені очі, виступаючі скули та чарівна усмішка на гладенько-вибритому лиці. Всі знали його: молода акула в бізнесі, але вже встиг засвітитись на кількох великих угодах між великими компаніями.
- Пане Левицький! – привітався Алхімік – нечастий гість на наших вечорах.
- Прошу вибачення – той схилив голову, проте усмішка з лиця не сходила – я недавно з Австрії. Бізнес, самі знаєте…
- Що ж – викривлений голос Алхіміка не видав ніяких емоцій – сподіваюсь сьогодні вам пощастить так само, як і в бізнесі…
- Сьогодні я не робитиму ставок – сказав той – я не вірю, що хоча б хтось доживе до світанку. Навіть той старий, що ховався в каміні всю ніч, його ви позбудетесь першим…
- Я не вирішую хто з них вмре, а хто ні – Алхімік перервав його – це роблять мої люди. В них, так сказати, повна свобода дій.
- Тоді я просто насолоджуватимусь шоу – обережно сказав той, щоб не спровокувати на себе гнів Алхіміка.
Він знав, по ту сторону опинитись було зовсім легко, захотів би цього їхній «ведучий». На екранах по всій залі тим часом з’явились камери спостереження. Центральний ж телеканал показував лише мигаючі зображення учасників. Мигаючи, тому, що ракурс їх постійно мінявся.
- Вітайте наших учасників – почав Алхімік – того, що пережив одну ніч ви знаєте.
Зал мовчав. Того старого вони ненавиділи. Він просто «пересидів» цілу ніч, спостерігаючи, як помирають ті з ким він вперше вийшов в лабіринт.
- Скажіть, що ви приготували для нас щось новеньке – з усмішкою промовила молода блондинка.
Її усмішка зів’яла, коли Алхімік не те що не удостоїв її компліментом – навіть не подав виду, що почув її взагалі. Це в богемному світі вона знаменитість. Дочка відомого політика, бізнесмена й мецената, світська левиця – для Алхіміка вона було ніщо, пилюка на чоботах. Ніхто…
- Почну з дами – між тим говорив він – її звати Єлизавета. Жаль, що таке благородне ім’я вона носила в дитячому притулку, де прожила бік в бік з сестрою. Як ви можете бачити, досить красива, сильна й розумна. Сестрі пощастило менше: вона смертельно хвора. Вітчизняна медицина не в силах зробити що-небудь, от вона і прийшла сюди…
- Сорок п’ять тисяч на неї – почулось з натовпу.
- Це ваші гроші – відказав Алхімік, вам і розпоряджатись ними.
Чомусь склалось враження, що згадка про гроші викликала в нього невдоволення. Але згадка ця мимолітна наче вітер. Її витіснили думки про гроші та видовища.
- Далі представляю вам старшину, що служив в Афганістані…
Договорити він не встиг – люди почали викрикувати суми в різних валютах. Запах можливих грошей витіснив манери та здоровий глузд, тепер вони скидались на хижаків, що не можуть поділити здобич.
Алхімік вичекав паузу. Та й взагалі, не було змісту продовжувати розповідати. Можна було б розповісти, що той налякався більше за Лізу, при зустрічі з елементалями. Але він не став.
- Далі представляю вам Ігоря, підприємця-авантюриста з Києва. Він міг би стояти серед вас, пристрасть до азартних ігор і алкоголю розорила його.
- Симпатичний – промовила блондинка – нагадує мені такого собі Генка Муді. Молодого такого Генка.
- Він помре першим – сказав товстун – це я точно кажу. Таким не пережити це.
Він говорив тоном впевненого в собі експерта. Наче він пройшов крізь таке, щоб щось стверджувати. Так завжди: дай висловитись людині що нічого не тямить в речах про які питають її думку, і вона буде говорити з виглядом експерта.
(прим автора. Генк Муді – головний персонаж в серіалі «Блудлива Каліфорнія». Його зіграв Девід Духовний)
- І останній – продовжив Алхімік – Юрій, музикант зі Львову. Намагається допомогти своєму приятелю вилізти з боргів.
По залу прокотився регіт. Багачі зневажали цих людей. Вони відносили тих чотирьох до самої нижчої касти. Касти недоторканих. Їхня зневага – це плід жаги крові. Неможливо бажати чиєїсь крові, якщо відчувати лише хороші емоції. Ціле життя погані емоції борються з добрими. Вони не живуть в мирі це брехня. Вони по черзі беруть гору. От і зараз: люди починали шаленіти та божеволіти, відчувати присмак тієї насолоди, що от-от мала пройти по їх венах, отруюючи їх, дістатись до сердець і без того чорних, та пройти прямо в мозок, щоб він не міг без цього обійтись. Такий собі закритий клуб елітних наркоманів…
8.
Бігом, бігом! Вони слідували за дідом, котрий виявився на диво проворним для свого віку. Його звали Олег, прямо як Юриного вітчима. Сама згадка лише збільшила неприязнь, але зараз вибирати не приходилось. Він єдиний, хто ще більш-менш орієнтувався в місцевості.
Місцевість нагадувала лабіринт, або вулички десь в Китаї. Вузькі, плетуться змійкою, сходяться і розходяться, приводячи в тупик. Єдине, що відрізняло їх від бідної провінції – це освітлення. Всюди горіли ліхтарі, знищуючи рятівну тінь де лише можна. Їх промені розвіювали туман, що хижо снував по «коридорах».
Олег пояснив, що їм потрібно добратись до котеджного містечка. Багато двох або трьох поверхових особняків, де можна заховатись. Ще він застерігав, щоб вони бува не зайшли в той особняк (як виявилось) з якого вони вийшли.
- Алхімік засів десь там – на бігу розповідав він – але про це навіть не думайте…
- Чому так? – спитав Юра.
Факт того, що він смів зазіхати на життя Саші його розлютив. Він бажав, щоб Алхімік дорого заплатив за свої слова, але він навіть гадки не мав, що робитиме, коли знайде того. Йому доводилось бувати в бійках і стояти за себе, але для знищення людини цих знань було недостатньо.
- Туди немає чого соватись – вперто відмовляв їх Олег – він нас бачить, он гляньте…
Четвірка зупинилась і глянула туди, куди той показав пальцем. На стіні висіла непримітна камера спостереження. Вони б нізащо її не побачили в такій темноті, якби той не показав. Стало не по собі. Вони переглядались між собою, чекаючи, що хтось знайде слова заспокоєння.
- Ті, хто прийде по нас не знає де ми – поспішив заспокоїти їх дід.
- Звідки така гарантія? – не повірила Ліза.
- Мене зараз би тут не було. Алхімік не здасть нас їм без вагомої причини…
- Наприклад, якщо б ми прийшли по нього – похмуро буркнув Юра.
- Та забудь ти за це! – Гримнув той.
Це була помилка. Його голос ехом покотився по коридорах лабіринту.
- Чорт – зашипів Олег – тепер доведеться рухатись ще швидше.
Вони зрушили з місця. З кожним кроком, з кожним подихом, з кожною секундою страх та паніка наростали. Вони постійно петляли, що Юра не встигав запам’ятовувати дорогу.
- Хто такий Рекс? – запитав він.
- Не бачив, але навіть в наших переслідувачів він викликає страх.
- Це і є одна з причин, чому нам не можна в той маєток.
- Навіть цієї достатньо, щоб туди не пхатись – відрізав той.
Позаду почулось кахикання. Юра обернувся і побачив, що Захарович вже зовсім видихся. З його рота (як і в решти) йшли клубні пари.
- Почекаймо його – зупинився Ігор – Захарович, ти як?
- Зараз – цівка слини потекла з його рота на землю – зараз.
Юра не дивився на того. З цієї відстані він побачив маєток, де вони коротали кілька годин. В темряві він набирав страхітливий вигляд. Темрява накривала його своєю завісою. Гострі шпилі, височіли над засніженими горами. Юра напружив свій мозок, спробував згадати все, що лише міг, але марно. Він не знав де вони. Навіть не було найменшої здогадки. Подумки перелічив всі гірськолижні курорти Карпат… Він знав не так вже й багато. На більшості він і не був. Він взагалі мало де був. Ось тепер він і зрозумів, що декілька дорогоцінних років він попросту «злив».
- Давай, ми майже прийшли! – підганяв старий.
- Дай йому перепочити! – зашипіла Ліза.
- Ми не можемо ризикувати! – гаркнув Олег – Ходімо, або я піду без вас!
Ліза затнулась. Вона хотіла полити його брудом, але стрималась. Олег був їхнім шансом на виживання, не можна було його втратити…
Юра думав інакше.
- Ми не кинемо його тут! – гаркнув на Олега.
- Що ж – розвів руками – як хочете…
Договорити він не встиг. Юра схопив його за барки. Для свого тіло складення, сили в нього виявилось більше ніж він розраховував. От і зараз двоє чоловіків спопеляли одне одного поглядами.
- Ми не кидаємо своїх! – тихо прошипів Юра – зрозуміло?!
Старий промовчав. Він навіть не намагався вирватись. На його губах заграла усмішка…
- Гаразд – погодився він – подивлюсь на вас через кілька годин…
Юра відпустив його. Вони ще з хвилину дивились одне одному в вічі.
- Захарович, ти що там? – поцікавився Ігор.
- В порядку – розпрямився той – давайте продовжимо.
Вони знову почали рухатись у вказаному напрямку. Юра то і діло відчував на собі ненависні погляди Олега. Той свердлив його своїми очицями. Наче вітчим – той подумки провів паралель між ними. Обоє старі, обоє не люблять його. Обом хочеться з’їздити по пиці…
Від цієї думки Юра всміхнувся. Наступаюча темрява приховала його усмішку. Крок за кроком, поворот за поворотом вони плутали по моторошному мурашнику.
- Що тут колись було? – запитав Ігор.
Олег не відповів. Не було змісту навіть пояснювати: звідки, в кінці кінців йому було знати?
- Ми вже близько – важко дихаючи сказав той.
Вони зупинились перевести дух. Ніч приносила з собою ненависний осінній холод. Юру затрясло від вітру, що вщух так само як і почався. Ліза притулилась до нього, їй теж було холодно.
- Вони будуть шукати нас – сказав дід – потрібно зробити пастку.
Компанія переглянулась. По їх вигляду було ясно, що здобич поки не готова перетворитись на мисливця…
- Це наш шанс скоротити їхню чисельність – наполягав старий – ти – показав на Юру – ти рвався насолити Алхіміку. Або може Ліза, вона найсміливіша з вас…
Юра затнувся. Він хотів щось відповісти, та сміливість залишила його. Але відпустити Лізу він не міг. Захарович з Ігорем не горіли бажанням допомагати. Тож Юра зробив крок вперед. Ліза міцніше схопила його за рукав. Юра легенько вивільнився.
- Ми скоро повернемось – заспокоїв її.
Ліза благально глянула на нього. Її погляд проникав в душу, ловив його за неї міцною лапою і стискав заважаючи дихати.
- Решта, йдіть прямо, потім поверніть направо. Там ви побачите кілька котеджів. Виберіть один з них, самий надійний. Забарикадуйтесь всередині. Ми підійдемо, як тільки закінчимо.
- Давайте недовго – нервово сказав Захарович – а то потім будете нас шукати…
ID:
546026
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.12.2014 02:22:16
© дата внесення змiн: 24.12.2014 02:22:16
автор: Кайтім
Вкажіть причину вашої скарги
|
навіть гірше, ніж у мене... 
На разі не бачу ніякої надії...
