День 1
Ви дізнаєтесь, що шукаєте, коли знайдете це.
Стів Джобс (Засновник компанії Apple)
10 вересня 2011
Віталій Кличко у 10 раунді переміг технічним нокаутом Томаша Адамека й усьоме захистив титул чемпіона за версією WBC.
Демонстранти в Єгипті штурмували посольство Ізраїлю. Сотні людей поранені. Анти ізраїльські настрої посилилися в Єгипті через вбивство 18 серпня п'ятьох єгипетських поліцейських на кордоні з Ізраїлем.
В Львові тепло. Погода сонячна. Субота…
1.
Біля львівського залізничного вокзалу завжди було багато народу. А в десятій годині та ще в п’ятницю й поготів. Хтось спішив на поїзд, або з поїзду. Хтось курив біля кам’яних сміттєвих урн. З дверей вокзалу в обидва боки сунув натовп. Таксисти закликали приїжджих скористатись своїми послугами.
- Таксі! – перекрикували одне одного – Беремо таксі!
В безплатному залі очікування, як завжди було людно. Двоє міліціонерів час від часу проходилось туди-сюди, шукаючи п’яних. Все йшло як завжди.
Біля вокзалу, варто лише перейти вкриту бруківкою дорогу, знаходився сквер. Люди сиділи в тіні дерев, або на сонці, хто як вже хотів. На траві розмістилось кілька циган. Їх частенько виганяли з вокзалу. Вони повернуться туди пізніше, як тільки ті двоє, в синіх формах підуть геть. Але й тут їм було комфортно. Погода була тепла, останні сонячні дні – бабине літо. Звуки гітари лунали в сквері. Струни видавали мелодію, що пробирала до мурашок.
На гітарі грав молодий хлопець. На вік йому було двадцять шість. Стрункий, зросту трішки вищого за середній. Клітчата сорочка, старі сині потерті джинси, та кеди на ногах. Нечесана чорна шевелюра з вже не легкою небритістю. Типовий львівський музикант. Він мав довгий гострий ніс та яскраві голубі очі на засмаглому лиці. Губи зігнуті в задоволеній усмішці. На капелюх, в який люди інколи кидали гривню, чи бува навіть дві він не зважав. Його погляд прикипів до супутниці, що складала йому компанію.
Розбитими колінами впершись об асфальт,
Повільно сходить сонце із перших шпальт.
Ловлю оком, точніше його краєм
Твій безтілесний схід і нарікаю в собі раєм.
Мій світ гойдається, підвішений на нитці
За палець неба, що купається у молоці.
Твої руки… із них проростають квіти,
Я їх зриваю і плету-вплітаю у вінки.
Якщо б голос можна було б бачити, то слово красивий було б для нього саме то. Ніжний жіночий голос лунав в такт з гітарою. Супутниця музиканта була нижчою за нього. Вітер розвівав її густе яскраво каштанове волосся, що на сонці інколи виблискувало червоними кольорами, наче вона руда. На ній теж була клітчата сорочка, але світліша ніж в нього. Вона була задовга для неї, але ніяк не могла приховати її талію. Потерті джинси показували її рівні красиві ноги. Білі кросівки тупцяли по землі навколо капелюха такт пісні.
Бути тобою,
Чи жити в своє?..
Якщо в самоті моїй щось таки є…
Кілька малих циганчат гляділи на капелюх, що поволі наповнювався грішми, але боялись навіть підійти. Старші могли відвісити позавуш, якщо б зрозуміли, що ті хотіли зробити. Цих двох вони ніколи не чіпали. Так сказав старший і ніхто не насмілювався ослухатись.
Неперекладене в мені у скло твоїх очей
Кричить-жбурляє: «Не ставайте рабами людей!»
На коліна трави лягає тінню день,
Щоб до листати, доспівати свою «Книгу Пісень».
Мій світ гойдається, підвішений на нитці
За палець неба, що купається у молоці.
Твої руки… із них проростають квіти,
Я їх зриваю і плету-вплітаю у вінки.
Співачка кружляла з заплющеними очима. Слова лились через її душу, приносячи їй самій задоволення. А з нею радів і гітарист. От така її натура так впливала на нього. І не лише, люди також проймались її станом.
Бути тобою,
Чи жити в своє?..
Якщо в самоті моїй щось таки є…
Він дограв на гітарі, логічно завершуючи пісню. Кілька людей, що вже зібралось навколо неї захлопали. Важко було залишитись спокійним після такого. В очах незнайомої їм сірої маси аж витав блиск схвалення. Співачка ж зашарілась від такого надлишку уваги. Але найважливіші оплески для неї звучали позаду, з лавки. Вона крутнулась на місці, повернувшись до нього лицем. Її очі аж блищали від збудження.
- Ну хіба ти не талант? – всміхнувся гітарист.
Вона подарувала йому свою ніжну посмішку. Її каштанове волосся переливалось червоними кольорами від сонячних променів. Її чорні, як ніч очі виділили його з всієї маси. І блиск в цих великих красивих очах не давав ніякого шансу, щоб він відвів свій погляд від неї. Вона стояла перед ним, така невинна й прекрасна. Його муза. Вона привертала погляди оточуючих, своєю усмішкою вона топила будь-який зимовий лід. Своєю лагідною вдачею вона піднімала настрій всім навколо. Але занадто доброю, а може й наївною, щоб користуватись цим. Вона була такою…
…Не його.
Вони були просто друзями, хоч оточуючі нерідко приймали їх за пару. Тільки на превеликий жаль для Юрія, вони такими не являлись. Свою супутницю, Олександру (хоч її бісило це ім’я, тому всі кликали її Сашею), він знав ось вже довгих два роки. Але про свої почуття він не насмілювався сказати. Про те що робилось в її голові, він міг лише здогадуватись. І десь глибоко в душі він боявся, що його здогади, його надії виявляться хибними.
- А ось ти де! – скрипучий чоловічий голос відірвав його від милування Сашею.
Юрій неохоче відірвав свій погляд від неї. Для нього вона була сумішшю вогню та води. Не тому, що її краса спопеляла його серце, а ніжність могла беж сліду змити все погане наче цілюща джерельна вода. Тому що, як на вогонь і воду – на неї можна було дивитись вічно.
До нього наближався огрядний старший чоловік в чорному пальто та з капелюхом такого ж кольору. Він йшов не поспішаючи, спираючись на палицю в своїй правій руці. Він йшов так, наче йому не потрібно було нікуди поспішати. Наче він контролював весь сучасний ритм життя. В кроках була легкість та впевненість, а на палицю він спирався радше заради вигляду. Юрій то знав, що його старече лице з блаженною усмішкою та глибокими синіми очима під пишними сивими бровами на лисіючій голові ніяк не відповідають справжньому стану речей. Юра просто знав свого вітчима надто добре.
- Саша, іди візьми собі щось поїсти – звернувся до неї – морозива там купи, чи грибочків…
- Тобі щось взяти? – насупилась вона.
Коли той говорив швидко, значить треба було слухатись.
- Я не дуже голодний – збрехав він – так що не поспішай з вибором.
Одного погляду стало достатньо, щоб все зрозуміти. Вона кивнула, взяла капелюх і швидко пішла до найближчого магазину. Вітчим ж сів поруч з Юрою.
- Гарна – провів поглядом Сашу – завжди дивувався, що вона в тобі знайшла.
- Я в матері колись теж саме запитував – холодно буркнув той – навіщо ти прийшов, Олег?
Олег промовчав. На Юрині кпини він не звертав уваги. Звик вже. Подув сильний вітер. Ось воно – нагадування, що літо закінчилось.
- Ви й далі друзі – глузливо спитав той – скільки вже? Два? Три роки?
- Тобі то що? – Юрій приклав всіх зусиль щоб залишатись незворушним.
- Мені б твої роки, то я б вкрав би її в тебе от так – клацнув пальцями.
- Мені жаль нагадувати, але в тебе немає моїх років…
- Нажаль – спокійно погодився Олег – і жаль, що рано чи пізно її в тебе вкраду не я…
- А матері тобі не досить? – Юру затрясло від гніву, але він намагався не показувати цього.
Знову мовчанка. В очах старого було видно весь його біль. Здавалось в нього виступлять сльози. Немає нічого гіршого, коли твою допомогу відкидають. Коли тебе просто відмовляються зрозуміти. Коли ти безсило спостерігаєш, як всі твої зусилля йдуть в нікуди, зайвий раз показуючи твою власну безсилість. В такі моменти здається наче ти щось зробив не так і весь світ проти тебе.
- Я прийшов не для того, щоб сваритись – миролюбиво сказав він.
- Як завжди – хмикнув Юра.
- Але ти все такий ж впертий…
- Як завжди…
- Досить! – гаркнув Олег.
Але одразу ж пом’якшав, навіть поклав Юрі руку на плече. Юра скосив очі на неї, тоді удостоїв Олега крижаним поглядом. Жест йому, м’яко кажучи, не сподобався.
- Я прийшов, не тому що обіцяв їй – слова тяжко давались йому – Я прийшов, бо мені небайдуже твоє життя. Глянь на кого ти перетворився рівно за пів року після її смерті. Твоє житло наче нарко-притон, в тебе немає стабільної роботи, ти заліз в борги. Тебе два рази забирали в міліцію.
- Три – поправив Юра – раз вийшло відкупитись.
- Ще краще! – Олег закотив очі.
- Ти вичитати мене прийшов?
- Тобі двадцять п’ять…
- Двадцять шість – презирливо всміхнувся той – старість видно забирає не лише сили…
- Зате я хоча б не марную свої роки. Знаю, ми з тобою ніколи толком не ладили, але ти відштовхнув від себе всіх. Ти нестримно палиш всі мости, руйнуєш все там, де можеш створювати. Все що я хочу, це запропонувати тобі свою допомогу. Не тому що обіцяв твоїй матері. Тому що мені тяжко дивитись, як ти просто спалюєш себе…
- Все сказав? – без емоційним голосом запитав Юра.
- Знаю ти виниш мене у всьому…
- Ні, не виню. Мені байдуже. Я все розумію…
- Справді? – в очах старого промайну блиск надії.
- Так – кивнув той – ти прийшов, вибалакався, запропонував мені допомогу, якої я не потребую. Я відмовився приймати твої подачки, можеш подумки поставити на мені хрест, як на безнадійному непотребі. Постав в блокнот галочку навпроти пункту «провести виховну бесіду» і й далі живи як жив, допоки тебе щось не вкусить і не з’явиться гостра потреба додати «плюс» до своєї жалюгідної карми…
- Я по твоєму жалюгідний? – маска доброти зникла з лиця старого так швидко, як і з’явилась. Замість неї прийшло роздратування.
- Я хіба не так сказав?
Старий піднявся, обтрусив своє чорне пальто, поправив капелюх на голові. По скверику поблизу вокзалу, своєю літаючою ходою до них вже крокувала Саша. Вона вже несла йому щось в своїх тендітних руках. Олег затримав на ній свій погляд. Він хотів було йти, та в останній момент передумав. Вирішив затриматись.
- В один момент ти прокинешся і зрозумієш, що втратив все. Зрозумієш, що не маєш нікого і нічого, бо відвернувся від всіх і всього. Навіть свою подружку, якій не вистачає духу сказати те, що мав давним-давно. Як і, в принципі, в житті. Тобі не вистачає духу справитись зі своїм страхом і взятись за голову. В тебе назвати себе чоловіком, мабуть, навіть язик не повертається? Це не я жалюгідний, а ти. Ти зрозумієш, що жив безцільно, якщо це взагалі можна назвати життям. Ти просто існуєш. Зрозумієш, що по тобі і не заплаче ніхто. Тільки от буде вже занадто пізно.
Саша вже була зовсім поруч. Питально глянула на них. Чомусь Юрій не сумнівався, що її тонкий музичний слух вловив великий шматок їхньої розмови…
- Приємного тобі дня, Олег – він максимально підкреслено промовив ім’я того – захочеш поговорити наступного разу, просто подзвони. Бувай, був радий бачити. Жаль, що тобі вже треба йти.
- Навзаєм – сухо відповів той.
Тоді повернувся до Саші.
- Привіт красуне – зняв капелюх і вклонився їй.
- Доброго дня – зашарілась та, зніяковіло всміхаючись.
- Приглянь за цим бовдуром – старий одяг капелюх та покрокував геть. На ходу кинув через плече – а то він лиш до твоїх слів прислухається. Поки що…
- Добре – крикнула навздогін – щасливо.
Юрій навіть не дивився в його сторону. З кислою міною він розглядав листя над своєю головою. Саша хвильку постояла дивлячись на нього, потім сіла поруч.
- Що ти мав мені сказати давним-давно? – тихо спитала його.
- Неважливо – ухилився від відповіді – ходімо, проведу тебе.
ID:
544441
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.12.2014 14:25:38
© дата внесення змiн: 17.12.2014 14:25:38
автор: Кайтім
Вкажіть причину вашої скарги
|
