Він жив у розкоші, неначе у казці,
Казковим ж було життя мільйонера.
Вона ж була дочкою пенсіонера,
Що вік доживав в інвалідній колясці.
Він завжди купався у грошах і славі
Вона ненавиділа зло… І очі лукаві…
Він не знав, як буває важко рідним.
Вона ж допомагала убогим та бідним
Якось зустрілись вони випадково…
Серед тисяч мільйонів перетнулися долі.
В її очах – загорілись всі зорі,
Він же – навіть не помітив нічого…
Покохала всім серцем диво-дівча.
Хотіла закричати, проте не змогла.
Не за гроші і славу вона покохала.
До болі та сліз… А за що, і не знала…
Хотіла сказати: «Кохаю. Все неначе у сні.
Ти найкраща людина, що наснилась мені.»
Проте не могла. Прекрасне диво-дівча –
Ніжна як квітка, але з народження німа!
Подивилась на коханого очима з слізьми…
Неначе живі говорили: «Тут немає моєї вини»!
Але нащо ж багатому брати німу?
Тут любити потрібно, а любити нікому…
Розвернувся юнак… Пішов назавжди…
Не зрозумів, що кохала вперше і востаннє.
Дівчина поглядом промовила зізнання…
Не зрозумів він… І немає в тому вини…
Вона ще довго плакала й хотіла кричати,
Що вічні почуття, і вічно буде кохати.
Металевий ніж, неначе долю, взяла у руки,
Зітхнула востаннє, і з горем прийняла муки.
Це все. Навіки прощай, моє єдине кохання,
Мертве тіло впало на білий сніг.
Мабуть, це більше, ніж просто зізнання,
Це ж неначе від кохання великий гріх.
