Туди провидиця відправить лист.
І в радість морю (як колись)
сльозу на ранок ти залиш.
І тугу вранішню навік облиш.
Десь там, за краєм горизонту,
за межами віків сіяє діамант.
Уста твої всотали присмак кави.
Напруга скрізь... Нова вистава...
Так камінь гранями багатий
ресурс на попит сну розтратив.
Стьмянів, схолов, і стих до тебе.
А ти ж привик торкатись неба.
І в роздуми схиливсь. Навколо димка.
Життя що досі бачив - невидимка...
Ти множив виграш і втілював розруху.
З лицем од радості киваючи опухлим.
Стара ж до тебе байдужістю зирнула.
Людиська з немочі й тебе окули.
Щодня - вогні, щоночі - прірва.
Від часу вулиці вкриває мерва.
І нерви... І нерви втрачені... На сміх.
На сміх дітей, яким ти звісно міг,
при владі будучи своїй колись,
життя спасти. В той час. Давно колись...
Чи є іронія жива в тобі ще?
А може злоба скована ще золотом блищить?
Дитячий лист написаний рукою
туди де смерть прямує. В чеканні бою...
Можливо, гопником вродився ти,
плекав цинізм від самоти.
Трагізм у тому, що в минуле
послання тобі віщунка відійшле.
Тобі залитому, в хоромах десь,
з повагою напише: "Астанавітєсь!"
