Зима огорнула морозним, печальним крилом,
Закралась у серце, посріблила тугою очі.
Стираючи в попіл останнє можливе тепло,
Тягнула у темні, журбою розписані ночі.
Рясним зорепадом спустились на землю сніги.
На втомлене поле і добрі, розчулені душі.
Неначе довести - не вистачить людям снаги
Під товщею льоду в серцях розтопити байдужість.
Лиха хуртовина скликала в обійми свої,
Замети розкинулись, слово сховавши від світу.
А десь, де ранковий серпанок надіями тлів,
Тужливо бриніла краплина забутого світла.
Палало багаття на тлі крижаних завірюх,
На схилах старого, сповитого думами лісу.
І ніч наступала, і вітер холодний не вщух,
Жевріючим вогником грілась покинута пісня.
Крізь долі несправжні, крізь постаті вічного зла,
Зв'язавши в один оберемок минуле й майбутнє,
Всю пам'ять і правду, і славу крізь ніч пронесла,
Довівши, що нас в цьому світі не може не бути.
