(за мотивом однойменної казки Віталії Савченко)
На лужку росла Ромашка.
Поруч плакала Мурашка:
- Ніжку, мабуть, я зламала,
Як в мурашник поспішала.
Вже до дому не дійду.
Тут я, бідна, й пропаду.
І даремно буде мати
Дитя своє виглядати…
Аж розчулилась Ромашка,
Що голосить так Мурашка:
- Друже, не переживай,
А до мене підповзай.
Вдвох ми перебудем нічку…
Стримай врешті із сліз річку!
Вкрию тебе пелюстками –
Не знесе вітер з листками.
І від дощику сховаю,
Й колискову заспіваю…
Маля якось постаралось
Й до стебла таки дісталось.
Квіточка над ним схилилась,
До голівки притулилась.
У розмовах ніч минула.
Ранена, навіть, заснула.
А, як сонце зійшло вранці,
Стало весело Мурашці,
Бо росою вона вмилась
І нектаром пригостилась.
Подорожник соку дав –
Ніжку їй полікував.
Друг Ромашки прилетів
Й на листочку поруч сів.
Та Джміля стала благати
Щоб відніс маля до хати.
І, послухавши Ромашку,
Взяв він на плече Мурашку.
Коло над лужком зробив
І до лісу полетів.
Радість, що згуба знайшлася,
В мурашнику здійнялася.
Сльози витерла матуся,
Міцно обняла бабуся,
Пожурив трохи татусь,
Помахав пальцем дідусь.
Сестри в щічки цілували,
На руках брати гойдали,
Їжу принесли тітки,
Усміхалися вуйки…
Так маленький мандрівник
До уваги швидко звик.
Згодом оповів пригоду,
Як він перебув негоду
Й поспішив поміж ялиці
До своєї рятівниці.
Та, як завжди, сумувала,
Бо компанії не мала.
Вітерець її насіння
Кидав тільки на каміння,
Чи далеко відносив-
Скільки було в нього сил.
А Ромашечка зітхала
І самотня тут зростала .
Гість привів свою родину.
Працювали десь з годину:
Все насіння позбирали
Та у землю закопали,
Щоби навесні Ромашок
Було всюди, як Мурашок.
Так і почали дружити,
В гості на лужок ходити.
Вірних друзів шанувати,
Про стосунки щирі дбати.