Одні і ті ж думки застряли в голові,
Одні і ті ж слова таїли всі надії,
Посеред мгли ночей слова ті говорив,
Й питав себе: «Навіщо я так дію?»
І губи втомлені годинами спокус,
І очі гаснуть, коли вставало сонце,
І роздирає душу кохання землетрус,
І став в її очах надійним охоронцем.
Життя – суцільний біль: ударом – за удар,
Ніяк не повернути того шляху,
Я став нездарою усіх нездар,
Чи, мабуть, більше схожий на невдаху?
Лиш кілька днів жеврітиму для неї,
А потім знову будуть інші "люди",
Я мов частинка її галантереї,
Яка у тренді більше вже не буде.
І граючись – кидає шмат надії,
Цілуючи – говорить, що не хоче
Не хоче полишати свої мрії,
Й брехатиме, закривши свої очі.
Страждання стали кращою ріднею,
А ти була тоді й тепер щаслива,
Я почувався останньою свинею,
Що заважає досягнути того дива.
По головах ідуть щасливі люди
І топчуть в землю щирі почуття,
Устромлять ніж у горло, чи то груди,
І не доводять гріх той до пуття:
Залишать край дороги помирати,
Забудуть, що клялись колись в житті,
Змурують стіни, поставлять грубі грати,
І споглядатимуть тебе у заперті.
Кому написані були ті тонни віршів?
Кому пролиті перші щирі сльози?
Кому було найкраще, а не гірше?
Кому лунали ті червневі грози?
І ненависть родилась із любові,
І поцілунки перестали гріти душу,
Чому потреба будувати все на крові?
Чому я поламати долю мушу?
Наївну долю, яка тепер, як ворог,
Бісила тільки власним існуванням,
Розтерті мрії всі у сірий порох
І почуття були убиті руйнуванням.
ID:
531532
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 21.10.2014 18:18:10
© дата внесення змiн: 21.10.2014 18:21:17
автор: Веремій Карський
Вкажіть причину вашої скарги
|
