|
Даний текст є еротичним. Неповнолітніх прошу залишити сторінку.
Шалений грім дубиська пригинає:
у ореолі тьми, у спалахах блакитних,
чикрижачи світи над древнім гаєм,
розтерзуючи скелі монолітні,
спускається й стає
на берег стихлий
так жданий, так негадано явлений!
Громаддя тіла б'є бажанням владним,
проймаючи ефіри. Верби стидко
схиляються, бо вже замашно член
звільнився, вже одкрив убір тверді гарячі литки:
Се, жоно, по любов прийшов хазяїн!
У неї в косах – крин. І лик прозорий - сяє.
Розіслано прожогом чуйні зябла…
Хоч там де він спустився понад краєм
їй шкіра трісла геть
понадбережжя,
вона не чує болю… видається
їй біль за рай, отой, як під вагою
його їй матка кулиться бентежно
в судомах б’ється, вимага свого
глита зажерно доки вщерть не вихлебче належне.
Милесенько, дрібнесенько, ласкаво
плюскочеться вона, оскаженілу радість
тамуючи… Він - кида одяг в трави.
Згубивши межи стегон погляд спраглий,
скида несито зір
у підчерев'я,
їбак милує оком багатирський…
От він ступає царствено у води,
і, стогнучи, неначе тая мева,
вона його бере в коловорот
блука у порості сідниць, круг пупа, лемешевий
обхвачує причинок й темну кучму,
нуртує навкруги сіменників священних,
підносячи в долонях скарб вагучий…
О, ринути б на груди, на рамена!
І стискувать, і м'ять
в обіймах щільних!
Вона бажанням ревним біснуватим
вже давиться, обожненням згоряє,
не знаючи, чи в гуморі постільним
коханий, чи захоче з нею грать,
і розкохати й пестити, і цілувати хмільно?
Чи просто кине він її під себе
і одшматує всмак, пойме, ні слова ласки
не кажучи? Аж, жадібну потребу
зобачивши в очах, зачувши ласий
розмірний порух чресл,
шовкове лоно
легесенько приймає куй важезний:
назустріч розкриваються, пульсують
її давно незаймані безодні
і томляться, й палають, і ясу
узяти прагнуть. Знов її коханий муж заплодить!
Над нею він схиляється, у очі
вглядаючись п'янкі, погордливо та владно,
бунтуючи ядерную жіночість,
і підбиває…, понімає…, жадний
їй сковуючи рух,
так попирає,
що дістає до зіва запридухом,
вагою мірно б'є… Їй вже не треба
ні дотиків, ні слів, лишень ратая
очей зневажний погляд, лиш телеп,
тих каприсів, що б’ють їй межи ніг, і рук, що бгають
їй стегна, стан здвигаючи донизу,
щоб латво усадить, вільніше покривати…
Вона вже хлипа, стогне, виє грізно…
Повільніше ганяє він, щоб рата
закінчити як слід.
Вже підкотились
напругі ядра йому, взацний ідол
вже густо спінив масло у дасиці.
Стрясаються тіла… Потужний вилив
вдаряє, піжить струменем щосил
і топить, топить, залива ріження хтивку милу!
Скажено матка зіпає, нестямно
едемний чвирка змій. Тіла земні стерявши,
обидвоє вбертаються в безграннім…
Лиш точка злуки б’ється, їх прип'явши…
…
Мовчать кругом світи.
Аданте. Дляво
окілля проступає. Лик, остиглий
од заздрощів, явля світило зблідле.
Вся живність, що од царської забави
бентежачись, чемненько скрила вид
в туман клоччастий, вже ізнов заводить джеркотняву.
Розлюблений, всміхається дружині
Чугайстрин, і рука їй пестить коси буйні:
- То як ви тут без мене? Вже ж і сину
слід з батьком царювати. Де ж то юний
гаса наслідний принц?
- Він тут, коханий!
Вінка сплести побіг. Як новий ринський,
горів тебе побачити наслідник,
питався кожен день: "Де ж довгожданий
мій батько?" Порадій – такий як слід
удався син: розумний він, красун, не зарічаний…
- Що красень – то пусте! Залишній клопіт!
На силі має стать і розуму набрати.
Дружинонько, а змий мене! Бо копіт
усіх світів, всіх прогріхів у хату
приніс я на собі.
Стомився, мила,
винищуючи нечисть недобиту,
розсуджуючи праведних і грішних,
караючи розпусту, світлу силу
вертаючи на землю, злий вертіж
лічивши вівцям, і світам - служивши за прямило.
Омий мене, серед дружин найперша,
бо на руках моїх катів і душогубців
послід гусячий крові, (що вже держкий!)...
жмикрутів, ябед - жовч, слизота - трусів
й наклепників низьких.
Благать пощади
до ніг моїх кидалося до лиха
розпусників, і гній їх душ мізерних
покаляв стрій. Рятунку од заглади
шукали діти, спасу од зажер -
вдовиці й сльози їх гіркі пожгли убір багатий.
- Пресвітла Чистота, одвічно суща,
управити той бруд тобі лишень під силу.
Шаруй мене, кохана! Шкаралущу
ти з мене ізніми, щоб зміг я сина
до серця притулить.
Ключем скипіли
круг нього теплі води! Щедро злиті,
запінені потьоки омивають
чуб кучерявий, геть закіптявілий
стожильні руки й ноги, сповива
вона його, - знімає прах. Веселий, змолоділий
Чугайстрин нахиляється до жінки
і себе спогляда в очах її сапфірних:
Мене ти щедро стріла, господине!
І за любов твою, за те, що вірно
дітей моїх ростиш,
тобі гостинця
припас я. Нещодавно на узвишші
південних кримських гір – Парагільмені
я двобій мав із відмаком. Вже кримець
мене змагав, коли гірським шпилем
в нього пожбурив я й убив. А там, де видрав брилу,
зосталася западина кружальна:
з гірського кришталю. Прозорчаста, сяйлива -
ясній твоїй красі оздоба вальна.
Під небом Крима хмільним, голубливим
розкинеш тіло ти
щоб раювати.
І стане стерегти твої пишноти
і ніжити тебе в долонях шарих
Парагільмен, що відтепер плескатий.
Ти станеш ближче до Волосожар
І зорі свій коштовний блиск прийдуть в тобі скупати.
Владарю, твій коштовний подарунок
приймаю вдячно я. І тебе гідна буду:
Як дбаєш ти світи, так я лакуну,
в Парагільмена серці на запруду
криштальну оберну.
Свічадом чистим
служитиму у мужа одесную.
Поглянь, наш син вертається із пишним
вінцем для тебе. Він тремтить, мов листик!
Ласкавим будь, вітай його хутчіш,
Заждався син, дорослий він й як батько войовитий.
Його я звала Магно, бо нівроку
вдалося паруб’я. Як зможе ймення пишне
справдити син в бою, в трудах високих
то не барись подати вість утішну,-
радітиму, отець,
разом з тобою.
Поривчастий хлопчина, завше б’ється -
то вовка побиває, то ведмедя.
Побережи його в страшних двобоях,
від вічних чаклунів, а поперед –
від звабних молодиць і курв, що враз розв’яжуть пояс.
ID:
529408
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 12.10.2014 15:37:45
© дата внесення змiн: 12.10.2014 15:37:45
автор: Еkатерина
Вкажіть причину вашої скарги
|