І ось, кінцева. А куди я вийду цього разу? Станцію «приреченої любові» вивчила напам’ять, на вулиці «невзаємності» жила роками… Що буде сьогодні?
Я, взявши валізу, вийшла… з заплющеними очима. Чому боялась відкрити очі? Одвічне питання…
Вдихнувши лиш раз, пізнала це місце.
Цього разу «вона» (себто ніхто, себто хтось неіснуючий, але живий, себто я сама) захотіла показати мені мої перші хвилини життя… ні, це не пологовий будинок. Це мої перші останні хвилини народження, народження вдруге, хвилини смерті.
Останній подих.
Стоять мої рідні, діти, онуки, а я посміхаюсь. Всі плачуть, а я посміхаюсь! І кажу лише одне слово… дякую.
Дивно, що в цьому сні я використала саме це слово, адже могла його сказати лише одній людині справді щиро…
І ось, кінцева. Мої улюблені книги і музика, а я посміхаюсь. Вони плачуть, а я посміхаюсь!!! І кажу лише одне слово… дякую.
І ось, кінцева. Але не для мене. Я їду далі… Я – себто хтось, я, але не я, себто той, хто не має постійного місця розташування, себто душа.
І ось, кінцева. Здаємо білизну.
