Літо лагідне завершує свій труд...
Всюди барви соковиті і чіткі –
Сад фруктовий зеленіє пишно тут,
Там яскраві пізні розцвіли квітки.
На сумлінну працю Осінь позирає,
Злоба й заздрощі відразу зайнялись.
Холодом зимовим щедро повіває,
А з очей ряснії сльози полились.
Краплі величезні впали на палітру
І розквасили всього малюнку чари,
Фарби розпливлися із поривом вітру...
Так розпочались сумні осінні чвари.
Всю розмила голубінь небес бездумно,
Квіти із травою і багном змішала...
Стало навкруги похмуро, сіро й сумно,
Бо суцільна хмара сонечко сховала.
Так розсерджено шугає Осінь вітром
І розмащує брудні потоки сліз,
Не дерева вже – стежки укриті листом,
Вся спотворена краса, безладдя скрізь.
У саду дерева голі стали вмить,
Всюди на землі гниле болото мокне,
Брудно… нíчого вже Осені робить,
Дуже скрізь негарно, сіре все і чорне.
В пору цю Зима з’явилася якраз:
„Сестро Осене, ну що ти наробила?” –
І земельку всю й дерева щедро враз
Срібно-білим сніжним покривалом вкрила.
І так світло й чисто стало навкруги,
Все сховала те, що Осінь розмастила,
Хоч і холод повіває, як з могил,
Та й вбрання́ у неї, наче саван білий.
Нерухома вся природа за вікном,
Та вона навіки не почила, ні!
Лиш заснула тихим і спокійним сном,
Щоби відновити барви навесні.
10.10.1996 р.
