13.09.2014
Дивлюсь і бачу: останні записи в моєму блокноті за час перебування в Лікарні. Навіть дивно, що так мало записував, хоча робив це, відверто кажу, тільки заради того, щоб тримати себе на плаву.
28.04.2014 ознаменувався для мене двома подіями.
Перша - персональна. Явно переборщив з ходою на "довгу" дістань = 3 рази ходінням по коридору аж до кабінету професора Дудки та довгим сидінням за компом. Дорвався. Тому була біль. Помучився трохи перед сном.
Друга - печаль для всіх. Молода жінка, яка ще не досягла 30 років, вирішила, що вона вже здорова і що вимоги лікарів є дурною перестраховкою, тому вона сама спустилася на 1-й поверх сходами, щоб купити ліки, якщо нема родичів, то це роблять няні, піднялася вже ліфтом на наш поверх і.... спасти її лікарі не змогли. Людина загинула через свою дурість.
Наш палатний лікар Світлана Володимирівна доброзичлива, але один раз ввічливо зірвалася, коли наші "герої" порушили її вимоги по лікуванню - багато ходили, пили воду. Нерозумно вели себе.
ІВАН
Він прийшов до нас із Кардіології. і його поклали на "моє" місце.
Маленького росту, великий живіт, весь переповнений метаболічною водою. Суцільний набряк. Вік - під 50.
В молодості явно був красунчиком - досі ретельно розглядає себе у дзеркальце та чепуриться. Волосся чорне, маленькі вусики. Під очима темні плями. Голос тонкий, близький до жіночого. Працює заступником начальника каскаду водопостачання Києва. Розмовляє з хибами логіки, інколи говорить відверті дурниці, але переконливо. Розмовляє українською, пересипаною суржиком.
Другий інфаркт: 2005 рік - передня стінка, зараз - задня. Дуже слабовільний. Задихається, бо серце погано працює. Жахливий діабет. Воду треба пити дуже мало, а він, особливо вночі, нібито таємно, смокче з пляшки.
Дружина неймовірно некрасива тілом та обличчям. Товсті окуляри. Малий зріст. Короткі ноги та великий живіт, майже до колін. Вперше таке бачу. Уявляю, як Іван шикарно стрибав колись у гречку!
Приходять син, вагітна донька з чоловіком. Зять відноситься до Івана значно краще, ніж його син - шанобливо і навіть трохи запобігливо.
Враження таке, що після першого інфаркту Іван весь час лікується, бо по його розповідям зрозуміло. що він побував в усіх лікарнях та санаторіях України нашого профілю, але собою не займався, бо дуже слабовільний. А навіщо? Його повинні лікувати! Адже він дозволяє це робити!
В одну із ночей ледве не помер. Витягнула Світлана Володимирівна - якраз була черговим лікарем по відділенню. Вона була розлючена. Дивно було бачити цю врівноважену жінку в такому стані, але вона жорстко казала Івану:
- Ваше життя у ваших руках! Це ваше життя! Я повинна розказати вам що та як робити, щоб воно не перервалося. Але робити ви повинні! Робити! Та ви порушуєте все! І стало різко гірше. Значно гірше! Та в решті решт, у мене є сім'я, діти, то чому я повинна брати на себе те, що знаходиться у ваших руках? Не хочете жити - робить і далі так! Всі мої зусилля марні!
Іван мовчав. А що тут можна сказати?
На наступний день я виписався і подальшу долу Івана, як і всіх моїх колег по палаті, не знаю.
*******
За нагоди перечитаю попередні. 
