Зі школи вийшли дві подруги:
- Нарешті закінчилися уроки. Зараз прийду додому загорнуся в теплу ковдру і мене ні для кого немає, – весело промовила Оля.
- Ага, – Тихо промовила Аня.
- Ой, а ходімо купимо шоколадку…А ? – підбадьорюючи свою подругу сказала Оля.
- Він, – Тихо знову промовила Аня.
- Що він ? – перепитала Оля.
- Він йде з нею... – тихо посміхаючись сказала Аня.
(З далеку було видно парубка який ішов з дівчиною за руку )
- Він тобі не потрібен. Чуєш мене забудь ! - впевнено сказала Оля.
- Я вже нічого не відчуваю… у мене все добре, – тяжко промовляючи відповіла Аня.
- Ти смієшся. Дивно…Якщо я б таке побачила, я б їй усі коси повидирала, - рішуче сказала Оля.
- Усе добре, – крізь сльози промовила Аня.
- Ти що, плачеш ? Досить себе карати. Прийде ще твій час, – заспокоюючи промовила подруга.
- Я нічого не хочу. Мені все одно, що буде, – тихо, тихо промовила Аня.
- Усе ще кохаєш? – питає Оля.
- Ні, – набравшись сміливості відповіла подрузі.
- Скажи йому все ! – промовила Оля.
- Сказати, що ? – витираючи сльози сказала Аня.
- Ну... – тихо опустивши голову сказала Оля, - Сказати, що любиш.
- І як це ти собі уявляєш ?! Мені кажеш, а сама не в силі таке зробити ! Ти ж мені обіцяла, що обов’язково вирішиш усе. Сама ж страждаєш. Думаєш я не бачу !? – дивившись на подругу промовила Аня.
І тут Оля зрозуміла, що нічого не може порадити. Сама не могла наважитись на такий вчинок.
Біль кохання і її не оминув. Те, що відчувала Аня їй було прекрасно знайоме.
Дівчата тихо йшли по осіннім вулицям. Тихо падало пожовкле листя. Осінній день.
Пройшло багато часу…
Зимовий день, Аня поверталася додому. І на мить зупинилась. Її лице поблідніло. Серце почало задавати шалені ритми. Він йшов їй на зустріч. ЇЇ руки трусилися від страху. Але раптом в її серці спалахнула віра,сила та надія перебороти в собі страх і всі сумніви. Вона прекрасно розуміла, що далі так не може продовжуватись.
Тихо піднявши голову та дивлячись йому в очі промовила:
«Я тебе люблю, вже два роки. Але я тобі не потрібна... Я прекрасно це розумію. Мені боляче. Розумієш ?! Ні. Тобі таке не зрозуміти. Твої очі…Мені тяжко дивитися в них. Твоя посмішка давала мені хибну надію на щастя. Я прошу в тебе пробачення за все. Якщо наші дороги колись перетнуться, зроби вигляд, що ми не знайомі. Я тебе любила. І ночами плакала. Я вважала, що я тебе не варта. Але досить. Чуєш ? Досить.» - усе голосніше і голосніше промовляла вона. А по щоках все дужче мерехтіли сльози… Її серце задавало все сильніші ритми. Ось,ось здавалося, що вона захрипне.
Тихо через біль, сльози вона посміхнулась, щоб іще сильніше не заплакати. Її блакитні очі нагадували чисте небо після рясного дощу. Вона знала, що це кінець її стражданням. Вона вірила, що прийде той, хто її полюбить.
Сніг усе падав і падав на її гарненьке заплакане личко. Не повертаючись, поспішними кроками вона пішла вперед, щоб уже ніколи не повертатися назад.
Він тихо дивився їй в слід.
Зимовий день. Тихо на землю спускаються маленькі сніжинки. Вітер грається з дітворою у дворі. На вулицях ні душі. Напевно, побоялися морозу і вирішили залишитися вдома.
Та ось щось видніється. Так, так, це Аня тихими не поспішними кроками йде поміж алей. Вона нікуди не поспішає. На її рум’яній щоці тихо мерехтіла сльозинка.
Це сльозинки горя ?
Ні, це радість. Радість, що все добре. Радість життя.