Не вірю пречуття́м.
Лихих прикмет я не боюся.
Ні обмов, ні трути не обійти.
Кирпату ж обминути – за виграшки, -
трива життя банкет, єство безсмертне, як воління бути.
Загибелі не бійся в сімдесят, ані в сімнадцять, -
мороку і смерті немає.
Океан життя простертий хлюпоче, йде безвічностей косяк:
мій нерет переповнений ущерть, і його я безтурботно вибираю.
Як хату топлять, то вона стоїть, піддержана теплом.
Батьківським раєм мій дім у будь-якому із століть підноситься.
У мене кожна віть од роду вашого окрай стола сідає:
зі мною ваша подруга й дитя,
і праотці тримають на колінах замурзану білоголову зміну.
Тут і тепер твориться майбуття!
Глядіть же - знову зводжу я правицю, і вам лишаю променів биття.
Так перепел моїх потужна криця тримала кожний із минулих днів.
Так я проходив крізь часи і лиця, як вздовж Уралу, -
давнини границі й обніжки міряв ланцюгом віків.
Епоху підбирав собі на зріст, щоби не трісла.
Ми на південь чвалом ішли,
прах коливався запиналом, і полини курілись.
Аларміст-свіргун джигав на груди жеребцю
і чернецем пророчив смерть, свинцю у серце накликав.
Судьбу гойдало у тороках…
Хоч пір зійшло немало, я все хлоп'ям встаю у стременах.
Мої раме́на повняться безсмертям.
Моєї крові бурха бистрина наскрізь віки.
Ба, з тої круговерті у захист де царює теплина
ввійти і жити, там діждати персті жадаю.
Голка ж, що лата життя, мене все тягне світом, мов ниття.
Вільний переклад твору Арсенія Тарковського. Оригінал:
http://www.liveinternet.ru/journalshowcomments.php?journalid=2991253&jpostid=106383800
