В лукавій усмішці огорнута ніч
І місяць шептався з зорею
Посохлі дерева стояли навстріч
А стежка ішла над землею
Забута навіки сільськими людьми
І вкрадена у всього світу
Народжена в серці самої пітьми
Не бачивши сонця при цвіту
І наче чаклунки зросли із землі
Стояли посохлі берези
Їх руки зчорнілі опущені й злі
Гойдались немов нетверезі
У центрі самому стояла вона
Покинута навік криниця
Занедбана й чорна- сама не своя
І проклята в ній там водиця
Просякнута болем і смертю людей
Стражданнями, відчаєм, страхом
Багато потоплено бідних дітей
Які за роки стали прахом
Лиш чорного ворона чули ми там
А більше нікого … живого
Він щось несміливо озвався… І «карр»
У серці забило тривогу
Коли повний місяць у небі сія
Почнеться там дивна вечірка
Не раз прозвучить якесь дивне ім’я
І в’язка неясна говірка
Щось дивне з рогами навколо стриба
Чаклунки стоять на колінах
Мені говорила прабабця моя
Не йди туди, рідна дитино.
Ніч темна стояла сама не своя
І кликала нас без упину
Тут гучний крик півня, що линув здаля
Зірвав всю цю дивну картину